— Це теж, — кивнув герцог, перехоплюючи нитку розмови. — Проте справа набагато важливіша… До вашого приходу ми саме обговорювали, що столичний алхімік, який, за чутками, здобув зразок зілля, трагічно загинув.
— Трагічно? — перепитала дівчина.
— Непорозуміння. Ми воліли вести діалог, вигідний для обох сторін. Але сталася неприємність. Надто багато вогнезаймистих сумішей. Алхімік, на біду, сам спровокував пожежу — і якщо наше зілля чи рецепт десь там були, їх пожер вогонь.
Канре обмахнулася віялом і, згадавши пані Ріхгер, швидко додала:
— Ох, панове, я надто чутлива для того, аби вислуховувати такі страхіття. Та й звідки ж зіллю взятися тут?
— Подейкують, що порошок привіз франський вельможа.
— Він теж трагічно загинув?
— Ні, але покинув Альтесштадт. Маємо сподівання, що він зрозумів пересторогу, яку отримав. — Герцогові очі потемніли. — Проте у Франі він спадкоємець великого. Таких важко налякати чи переконати сидіти тихо… Та бачте, маестро Альвіанні, ми не підтримуємо контактів із францями. Вони — загроза для всіх. Жага Сонцесяйного невгамовна, його війська в повній силі. Якщо він посягне на Лір, то не мине й кількох років, як простягне руки в наш бік… Дякувати святим, сталося так, що першими про зілля Гвеннана Альвіанні дізналися лірці. Проте коли вони візьмуть форт Блакитної Свічки й потім усе південне узбережжя, то єдине місце росту оливети буде у владі наших найпівденніших сусідів. Тому нам краще бути з ними в гарних стосунках.
— Ви такі впевнені, що Свічка буде за Ліром?
— А ви хіба не чули про атаку? — буркнув Мільт.
— Чула, звичайно, — збрехала Канре.
— Якщо вірити посланням наших тамтешніх соратників, — Ельбрах знову перехопив ниточку розмови, — алхіміки Алессанта Археса мають створити щось достатньо загрозливе, щоб і без синьки розбити франських чаротворців.
— Щось загрозливе? Дуже вже туманно, — усміхнулася Канре, обмахуючись віялом. — Армія Франу ніколи ще не поступалася лірському наступові. Нехай пробачать мені присутні тут, та це чисті факти… То що це? Що готують південці? — Дівчина спохопилася, що голос її звучить надто напружено.
— Відповідь на це запитання потрібно шукати не тут. — Ельбрах простягнув їй бокал. — Проте випиймо за їхній успіх. Бо цей успіх буде й наш.
— За успіх, — повторила за присутніми Канре і обережно вмочила губи у вино.
— Маестро Каро, чи не бажаєте залишитися ненадовго? — запропонував герцог, коли збори завершилися. — Чи зникнете, як і на балу?
Канре погодилася, бо хотіла розпитати більше. Алхіміки зовсім утратили інтерес до неї, коли виявилося, що гостя з Лалаки не має ні найменшого поняття про те, як і де їм здобути бажане. З усього дівчина зрозуміла, що серед присутніх було кілька лірців, котрі покинули рідний дім і мусили перебратися до Вінну.
— Я розпоряджуся щодо розігрітого вина. — Ельбрах, котрий на балу видався Канре приємним, зараз мовби пнувся вистрибнути зі своєї шкіри. Проте вона старалася триматися спокійно й зі ввічливим усміхом спостерігала, як слуги розставляють на маленькому столику мармелад, мед у крихітних креманках і зацукровані фрукти.
Коли подали вино, герцог сів біля Канре за той же круглий стіл і підніс бокал за оливету першим.
— Ви виглядаєте розгубленою, маестро Каро. Втомило товариство?
— Що ви, маестре Ріллю. Мені було надзвичайно приємно потрапити в коло людей, які так поважно ставляться до роботи моїх родичів. Проте мене не покидає думка про те, що цей порошок може стати ціною свободи Франу, котрий усе ж дім мені.
— Хіба протистояння між Ліром і Франом колись спинялося? Ні. Роль порошку, люба маестро, інша… Та випиймо краще за ваші очі, повні вогню.
— Дякую, — відповіла Канре. — Ви красномовні.
— А ви прекрасні, коли отак опускаєте погляд.
Усе хилилося геть не в той бік, що потрібно, тому дівчина відставила бокал.
— Маестре Ельбраху, ваші слова мені лестять. Проте я так і не зрозуміла — то яке таємне призначення порошку? Поза тим, щоб перемогти чаротворчу гвардію Франу. Ви, звісно, краще знаєте все…
Герцог зітхнув і помасажував перенісся.
— Чаротворці, панно Каро… Чаротворці певні, що вони — вершина світу. Недосяжні й непереможні. Уявіть собі, що буде, коли вони стануть уразливими до синьки. Помиратимуть, як нижчі, як оте болото! Уявляєте?
Канре розширила очі від удаваного здивування.
— То це достеменно правда? — стишено спитала вона. — Я чула від братів Альвіанні, що вони хотіли зробити, але чи вдалося це? Чи вдалося їм приручити міттгу?