— З оливетою — мало вдатися! Ми віримо, що рецепт завершено. Оливета принесе зміни. Королі будуть у небезпеці. Чаротворці будуть у небезпеці! Усі будуть… А алхіміки — о, вони будуть у виграші, люба панно. — В очах Ельбраха майнули небезпечні вогники, й Канре попросила святих, аби то було лише від вина. — Це неспинні перспективи! Будь-який правитель погодиться віддати колосальні суми, аби вберегти себе від хворості. Серед великих і могутніх ширитиметься паніка й розгубленість, але саме тоді алхіміки повернуть собі колишню славу та статус. Адже ці чаротворці, вони зневажають нас, маестро Каро. Вони створюють золоті гілки для наших дітей і пишаються цим. Виходять на поле бою — і самі пожинають плоди перемог. Наша ж праця невидима, часто нехтувана… У великій Раді Вінну втричі менше алхіміків, ніж чаротворців. А в Лірі — чули про те, що Іскристий король надумав?
— Ні… А що?
Запал в очах герцога ожив зі ще більшим полум’ям.
— Руйнацію. Він хоче позбавити слабших алхіміків гілки, викинути їх з аристократичного кола і влаштувати перевірки для всіх. Кваліфікацію мовби. І хто знає, чи не перейме цю думку хтось іще: Суланна, Ермана?..
— Але ж якщо гілка більше не захищатиме од синьки… Ви не боїтеся, що нижчі втратять віру в непереможність чаротворців? Що повстануть?
— Нижчі? — хмикнув герцог. — Як і казав пан Фердинанд Мільт, вони не здатні вдіяти нічого.
— Але я бачила протести. Вони вірять, що гілку можна зламати.
— Це наші сіянці, дрібна вистава. Для чаротворців. Ті ж мов вогню бояться таких заяв. Боягузи вони, панно. — Рука герцога вмостилася на оголеному вихідною сукнею плечі Канре. — Забери артефакт та порошки — і чаротворець не здатен буде дати відсіч навіть власній тіні.
— Я бачила направду величних, — заперечила Канре, скидаючи віялом руку зі свого плеча.
— Я теж. Але не вірю, що хтось із них збереже цю велич, якщо побачить на своїх зап’ястях плями від синьки.
— Та чи не запідозрять алхіміків у підступах, коли хвороба впаде на вищих? Адже саме на них лежить вироблення отрути…
Вона достеменно пригадала роз’яснення Жаррака, котрий здався перед її натиском і розповів усе, що дівчина хотіла дізнатися.
Проте герцог не поділяв її стурбованості.
— Війни на нашому боці. Завжди можна подати це як підступ ворогів. А уявіть, скільки фінансування вдасться отримати на протидію! Або… або ще гірше — якщо заявити, що синька змінилася сама собою, розвинулась у щось нове й непогамовне і несе загрозу всім… Це неосяжні перспективи.
— Тож ніхто направду й не мав на думці покращувати життя нижчих, — усміхнулася дівчина. — А я була вирішила, що в надійних руках це зілля може стати великою зміною.
— Нижчим гріх скаржитися на життя. Смерть від синьки легша, ніж смерть від голоду.
Рука герцога наполегливо повернулася на плече Канре й зачепила пасма її волосся, котрі вибились із зачіски, а голос герцога озвався низьким гуркотінням:
— Маестро Каро, наразі годі справ. Ну ж бо, підведіть на мене ваші прекрасні очі.
Дівчина здригнулася. Змусила себе заспокоїтись і зверхньо подивитися на алхіміка, нагадуючи, що вона не слуга, а рівна йому. Тож він не може наказати їй «підвести очі».
— Маестре Ельбраху, така поведінка будить у мені гостре бажання покинути ваше товариство. Припиніть, будь ласка.
— Маестро Каро, мені незле знайома культура Франу. Обтятими косами там не хваляться. Їх не виставляють напоказ і не нехтують своїм образом, як ви на балу. Хіба що вам геть байдуже, яку матимете репутацію.
— Ви праві. Мені геть байдуже. А тепер заберіть ваші руки.
— Ви перелюбниця, маестро Каро. Чого ж зараз поводитеся, мовби благочестива панночка, котра чоловіка у вічі не бачила? — голос герцога обпікав уїдливістю.
— Не хочу чути таких слів від вас. Ані від будь-кого іншого. Не я хизуюся тим, що назбирую оберемки стрічок на святах, — огризнулася Канре й оглянулася в пошуках шляхів до відступу.
— Не рівняйте себе до чоловіка, панно, — хмикнув Ельбрах, рука якого стиснулася довкола зап’ястя Канре. — Ви ж у дивні ігри граєте. Ідете з незнайомцем під час балу в порожню залу — на самотині. Залишаєтесь у домі чоловіка сама ввечері, без товариства. А тепер кажете, щоб я вас відпустив?
— Більше того, вимагаю цього.
— Годі-бо дражнитися. Я не гратиму за вашими правилами.
Канре втягнула повітря.
— Гратимете. — Вона різко висмикнула свою руку з Ельбрахової та обдала його поглядом, котрому міг би позаздрити й Жаррак у моменти гніву. — Гратимете, бо я маю безцінний порошок Гвеннана Альвіанні. А тепер відпустіть мене й підберіть вашу щелепу, маестре Ельбраху, бо вона от-от упаде на цей розкішний паркет. Якщо хочете змінити світ, то спершу вам не завадило б змінити своє ставлення до партнерів у справі.