— Нонсенс! Ви переконували товариство, що не маєте ніякого зв’язку з порошком. Бавились у дурепу весь вечір! — відрубав герцог.
Його пальці вчепились у тонкий ланцюжок на поясі й почали теребити його: дівчина вирішила, що до ланцюжка кріпиться артефакт, який ховається у кишені.
Вона сподівалася, що герцог не пустить його в хід, бо навіть якщо він і слабкий у чарі, на противагу в неї не було нічого.
— Маестре Ельбраху, мені важливо було познайомитися з альтесштадтським товариством поціновувачів квітки, — продовжила Канре повільно та обсмикнула рукавички. — Проте відкривати таємницю такій великій кількості присутніх, котрих я за невеликими винятками бачу вперше, — чи не вершина необачності це?
— Кого ви боїтеся, маестро Каро?
— Я лишень слабка жінка. Мені нема звідки чекати підтримки чи захисту. Тож я поставила на вас. Ще в ніч балу. Я помилилася?
— Не чаротвориця, не алхімея. Таємнича, нікому не відома маестра, котра приїздить і каже, що має найцінніше зілля. Хто ви така? Навіщо це вам?
Алхімік зовсім сторопів, і Канре перелякалася, що зараз він пірне в підозри та почне допитувати її, поки не дістанеться до промахів чи дірок в історії «Кари Альвіанні». І отоді-і…
— Ви могли б продати його за всі гроші світу! — озвався герцог чи не розгублено.
— І загинути? — хмикнула Канре. — Гвеннан та Гіллан, мов кари небес, боялися, що їхню працю хтось викраде. То чи могла б я сама зберегти цю таємницю, не наражаючись на небезпеку? Спасибі, та ні, без упевненого заступника в цій справі я і пальцем не поворухну. Я волію бути в тіні. Що ж до моєї мети, то… Ви казали, що прагнете повернути алхімікам їхню велич, бо чаротворці вважають, що вони на вершині світу… Як бачите, — дівчина ривком зняла серповидну шпильку з потилиці і тріпнула волоссям, — я поділяю ваші думки. Ви гарно здогадалися, що історія про дурноверху покоївку — вигадка. Та я не перелюбниця. Це зробив зі мною могутній франський маестр, великий і самовпевнений до краю. Він, пане Ельбраху, вирішив, що я не рівна, аби почувати щось до його сина. Він зробив зі мною ось це і багато гірше.
— Ви не брешете, — самими губами шепнув герцог, придивляючись до синього камінця на кінці ланцюжка, котрий він нарешті видобув з кишені. — Карлінет гарно відчуває брехню.
— Це ваш артефакт? — поцікавилася Канре й тут же зрозуміла, що промахнулася, бо маестрові брови сіпнулися вгору.
— Я, звичайно, знаю, що у Франі карлінети заборонені, та ви мали б про них бодай чути.
— Пробачте, та в нас на півдні вони дійсно більше легенда, тож я не одразу впізнала в цьому присмерку… — Канре приклала долоню до чола. — Та тепер ви бачите, що і я маю причини неприхильно ставитися до чаротворців. Це і підштовхнуло мене до від’їзду.
— А можу я дізнатися, як ви отримали порошок? — Уже не криючись, герцог підніс синій карлінет на рівень очей.
— Я отримала його, маестре Ельбраху, коли сам Гвеннан Альвіанні гостював в Івеліні з братом — у маєтку, де я жила на той час. — Вона примружила очі й усміхнулася: — Чи це все?
— Маестро Каро. — Герцог виструнчився, сховав камінець до кишені й урочисто зиркнув на неї. — Маєте моє слово: вашого кривдника чекає помста. Я подбаю, варто вам назвати його. А моє ім’я стане вам достойним щитом в Альтесштадті й далеко за його межами.
Канре схвально кивнула:
— Я певна, що ми з вами матимемо чудову співпрацю, маестре Ельбраху.
— Чи дозволите попросити щирого пробачення за недостойну поведінку, яку я собі дозволив? — усе ще недовірливо спитав він, мовби боявся, що Канре стане димом і втече у шпарину під дверима. — Її спричинили лише гранична втома останніх днів та вино, можу вас запевнити.
— А я вірю, що причиною цієї поведінки став мій негідний вигляд, чи не так, маестре? У товаристві завжди судять людину за іменем та зовнішністю. Ім’я моє невідоме тут, а обтяте волосся позначає, що я несу на собі котрийсь із гріхів, які напоказ не виставляють. Гріхи мусять бути творені в тиші й потемки. Гріхи варт прикрашати стрічками на балу. Чи личить їх звати просто розвагами?
— Боюся, що ваші слова не несуть пробачення мені, маестро Каро.
— А чи потребуєте ви його, герцогу? Вас цікавить порошок.