— Маестро Каро…
— Прошу, не треба. — Канре на мить підвищила голос. — Я пробачаю вам, маестре Ельбраху. Я чудово знаю своє місце у світі. Тим більше, ви щойно мені вказали на нього вельми красномовно. — Вона простягла вперед обидві руки, вкриті червоними слідами від дотиків маестра, котрі випиналися там, де закінчувалися тонкі рукавички й мереживо рукавів.
— Я готовий просити пробачення, як слуга, — видушив із себе маестр, — якщо це допоможе вам забути про мою негідну поведінку.
— Мені не потрібні такі вибачення. Слуги не вибачаються з великої щирості, вони лишень бояться, що їх позбавлять роботи, рук чи життя. Я б воліла замість вибачень дізнатися про всіх, хто залучений до вашої ліро-віннської… коаліції. Я мушу знати, з ким веду справи.
— Ви отримаєте потрібну інформацію. Більшість членів нашої спільноти у Вінні переїхали з Ліру у світлі того жаху, який хоче втілити Алессант Архес. Думаю, з Мільтової нестриманості ви вже зрозуміли його походження.
— Тож усі ці алхіміки слабкі і тому їм загрожує зрівняння з нижчими?
— Вони достойники з давніх сімей. Але талант до творення порошків не завжди переходить по крові. Та серед нас є й направду могутні. Про себе говорити неґречно, але якщо ви мали задоволення зустріти Вілля Фрейріха…
— Так, мала. На балу.
Канре з легкістю пригадала добродушного захмелілого маестра, котрий врізався в пам’ять на тлі коловороту подій.
— Він не приєднався до нас сьогодні через справи домашні. Та з приємністю можу сказати, що Фрейріх — спадкоємець великого роду і належить до Вінка Вінну.
— Чого ж не вистачає такому обдарованому юнакові? Ім’я та кров, титул і статки… Чи він прагне потруїти старших братів і отримати весь спадок?
— Боюся, ім’я великого не завжди йде з відповідними статками. Не мені розповідати про це, маестро Каро, та, попри відмінний талант, наймолодший Фрейріх впав у неласку своєї родини, тож конче потребує фінансової підтримки… Проте наша мета благородна, й ми віримо в неї. Перш за все, не можна допустити того, щоб славні й старовинні роди Ліру були зрівняні з нижчими. Нижчі, маестро Каро, повинні мати певність у тому, що їхні життя не зміняться. Якщо ж десь прослизне іскра, то ніколи ніхто не знатиме, чи вдасться уникнути спалаху.
— Ви так думаєте? — здивувалася Канре. — Адже пан Мільт гаряче твердив, що нижчі не здатні до змін і така їхня доля.
— Так, так, це він гарно сказав. Але я, маестро Каро, схильний тверезо оцінювати ситуацію. І знайте, що ящики з запалювальним порошком теж не схильні вибухати самі, але достатньо часом випадкової іскри… А це не принесе нічого хорошого. Тільки багато смертей. Чаротворці — чудовиська, котрим завиграшки вдасться придушити будь-яке заворушення. Вони здатні дати відсіч самому дияволові. Що вже казати про нижчих.
— Ви забуваєте начисто про людський фактор, маестре Ельбраху.
— Який іще людський фактор?
— Великі чаротворці — теж люди, — усміхнулася дівчина. — Із серцями, дякувати святим, не скам’янілими ще. Чи думаєте, що вони отак бездумно винищували б нижчих, якби ті й повстали?
— У минулому серця їм ніколи не заважали виконувати такі накази. Ні при Нансіні, ні в Роалевому пасьянсі. А різня Отторіно?.. Маестро, ви часом говорите якісь дивні речі. Мовби приїхали не з Франу, а з замор’я Терецці і не знаєте нічого.
— Та ні, можу запевнити вас, що я цілком тутешня й бачила всі темні боки нашого краю. Просто мені пощастило знати чаротворців зі щирими й гарячими серцями, котрі, як мені здається, не здатні на такі звірства.
— Здатен ти чи не здатен, маестро Каро, ніхто не питає, коли приходить указ. Щодо сердець, то в чаротворців вони переважно нечулі.
— А які ж? Керамічні?
— Ну, — герцог раптом розсміявся, — боюся, чаротворець із керамічним серцем війну не виграє. Ох, збавте святі, та я не знав нікого, хто прожив би з ним довше, ніж п’ять літ.
— Маестро Генріено, я повертаюся до Франу, — повідомила Канре ввечері, коли опинилася в маєтку герцогині після довгої прогулянки містом, його найзаплутанішими вуличками й захаращеним парком, котрим дівчину майстерно провела Магріта — на випадок, якщо Ельбрах відправив когось прослідкувати за нею, як і за Жарраком, коли той не дійшов згоди з Віллем Фрейріхом.
— Отакої, дівчино. — Герцогиня відірвалася від трапези й підвела очі на Канре. — Гайрак узяв з мене обіцянку, що я дам тобі захист і притулок, поки він не повернеться. Не минуло й кількох днів, а ти вже тікаєш за ним?
— Це справа державної ваги, — уперто відповіла Канре.
— У тебе? — хмикнула герцогиня. — Атож. Звичайно. Чи ви з моїм сином змовилися?
— Я не можу розповісти більше задля вашої ж безпеки.
Тут маестра Генріена відкрито розсміялася, завівши голову назад.
— Дожилася! Дівчисько розповідатиме мені щось про мою безпеку.
— Я також попрошу вас забути начисто, що я гостювала у вашому домі, і не згадувати про це нікому.
— Дитя, — маестра посерйознішала теж, — не знаю, що ти вигадала собі, але не торкайся справ, яких не зможеш осягнути. Залиш війни чоловікам і виконай побажання Гайрака, якщо мої слова для тебе що град по дахівках.
— Коли ви врятували Жаррака від нападників, маестро Генріено, то теж думали, що треба залишити війни чоловікам?
— Не рівняй себе до мене. Гайрак — моє дитя, і немає такої битви, у яку б я не вступила, щоби врятувати його.
Канре слабко всміхнулася.
— Ось і ваша відповідь, маестро Генріено. Немає такої битви, у яку б я не вступила…
Дівчина сподівалася поїхати негайно — швидше, ніж алхімік спохопиться, що «Кара Альвіанні» не поспішає принести йому обіцяне зілля. Проте він спохопиться рано чи пізно — та що ж, пошуки високорідної маестри навряд чи приведуть до успіху.
— Мені необхідно зникнути зі столиці, — повідомила вона. — І попередити Жаррака про загрози.
Матір чаротворця довго вдивлялася в лице Канре — так довго, що та хотіла вже перевести погляд на будь-що, тільки б уникнути цих синіх очей.
Тоді маестра заговорила:
— Перше я можу тобі залюбки влаштувати. Хоч знай: у цьому домі ти в безпеці, більшій, ніж будь-де. Що ж до другого, то чим тебе не влаштовують послуги пошти?
— Листи перехоплюють. А це направду важлива інформація.
— Замість бути такою впертою, ти могла б звернутися по допомогу до мене. Зокрема, чи знаєш про заклинання тайнопису? Ні, дівчино, правда? А воно дозволяє зашифрувати послання так гарно, що ніхто, крім відправника та адресата, не зможе побачити написаного. Чи вважаєш, що ти перша, кому знадобилося відправити важливе послання?
Канре зачервонілася від сорому.
— Що ж, дівчино. — Герцогиня відчула переміну і склала руки на грудях. — Вирішуй: або ж ти ламаєш дрова, прикриваючи це жертовністю почуттів до Гайрака, хай бережуть його святі від такої допомоги. Або відкриваєш мені свої ці таємниці, і ми дамо їм раду, бо я маю сумніви, що ти впораєшся сама.
Канре глибоко вдихнула й вирішила таки оповісти про порошок, дивлячись, як міниться лице герцогині.
— Я бачила, як помирають його жертви. І є ті, хто здатен усе віддати за це зілля чи його рецепт. Усе — включно зі своїми життями та чужими. Включно з життям вашого сина, — завершила вона.
— Що ж, — відповіла Генріена, — якщо на мить уявити, що я тобі безоглядно вірю… То де ж цей усемогутній порошок, дитя?
— У Жаррака. І у мене.