— У тебе? — хмикнула герцогиня. — Атож. Звичайно. Чи ви з моїм сином змовилися?
— Я не можу розповісти більше задля вашої ж безпеки.
Тут маестра Генріена відкрито розсміялася, завівши голову назад.
— Дожилася! Дівчисько розповідатиме мені щось про мою безпеку.
— Я також попрошу вас забути начисто, що я гостювала у вашому домі, і не згадувати про це нікому.
— Дитя, — маестра посерйознішала теж, — не знаю, що ти вигадала собі, але не торкайся справ, яких не зможеш осягнути. Залиш війни чоловікам і виконай побажання Гайрака, якщо мої слова для тебе що град по дахівках.
— Коли ви врятували Жаррака від нападників, маестро Генріено, то теж думали, що треба залишити війни чоловікам?
— Не рівняй себе до мене. Гайрак — моє дитя, і немає такої битви, у яку б я не вступила, щоби врятувати його.
Канре слабко всміхнулася.
— Ось і ваша відповідь, маестро Генріено. Немає такої битви, у яку б я не вступила…
Дівчина сподівалася поїхати негайно — швидше, ніж алхімік спохопиться, що «Кара Альвіанні» не поспішає принести йому обіцяне зілля. Проте він спохопиться рано чи пізно — та що ж, пошуки високорідної маестри навряд чи приведуть до успіху.
— Мені необхідно зникнути зі столиці, — повідомила вона. — І попередити Жаррака про загрози.
Матір чаротворця довго вдивлялася в лице Канре — так довго, що та хотіла вже перевести погляд на будь-що, тільки б уникнути цих синіх очей.
Тоді маестра заговорила:
— Перше я можу тобі залюбки влаштувати. Хоч знай: у цьому домі ти в безпеці, більшій, ніж будь-де. Що ж до другого, то чим тебе не влаштовують послуги пошти?
— Листи перехоплюють. А це направду важлива інформація.
— Замість бути такою впертою, ти могла б звернутися по допомогу до мене. Зокрема, чи знаєш про заклинання тайнопису? Ні, дівчино, правда? А воно дозволяє зашифрувати послання так гарно, що ніхто, крім відправника та адресата, не зможе побачити написаного. Чи вважаєш, що ти перша, кому знадобилося відправити важливе послання?
Канре зачервонілася від сорому.
— Що ж, дівчино. — Герцогиня відчула переміну і склала руки на грудях. — Вирішуй: або ж ти ламаєш дрова, прикриваючи це жертовністю почуттів до Гайрака, хай бережуть його святі від такої допомоги. Або відкриваєш мені свої ці таємниці, і ми дамо їм раду, бо я маю сумніви, що ти впораєшся сама.
Канре глибоко вдихнула й вирішила таки оповісти про порошок, дивлячись, як міниться лице герцогині.
— Я бачила, як помирають його жертви. І є ті, хто здатен усе віддати за це зілля чи його рецепт. Усе — включно зі своїми життями та чужими. Включно з життям вашого сина, — завершила вона.
— Що ж, — відповіла Генріена, — якщо на мить уявити, що я тобі безоглядно вірю… То де ж цей усемогутній порошок, дитя?
— У Жаррака. І у мене.
Розділ 8. Два фронти
— А все-таки я не думав, що ти повернешся!
Естіенн Мерселлі завів голову й розсміявся, перекрикуючи вітер, котрий немилосердно бив по обличчю, зривав каптури з голів і брязкотів усім металом, до котрого міг торкнутися.
— Чого ж? — крикнув Жаррак у відповідь, силкуючись застібнути плащ під горлом міцніше: вітер уже був зірвав його і пожбурив просто в болото під ногами. А що дрібні побутові чаротворення вдавалися йому не дуже, то і плями після спроби їх вивести лише трохи посвітлішали.
— Та бо… Говорили — ти вже служиш у Вінні. І маєш когось там на оці — наречену з тамтешніх великих. То я собі думав: і тут він мене обігнав, скотина така! — Естіенн зареготався.
Жаррак хотів був відповісти, що сам той скотина, але вітер так стьобав, що чаротворець змовчав. Замовк і Мерселлі. Зимовий перевал забув про літнє буяння. Запах моря, котрий у спекотні ще осінні дні розливався й просочував усе, зараз не нагадував про себе нічим, окрім холодного вітру, котрий часом приносив відтінки солі.
— Але тепер ми на рівних, так? Обоє їдемо на південь… і справа таки серйозна, якщо Сонцепикий вирішив зібрати всі великі роди… Ото вже себе покажемо! Нарешті позбудусь у братів імення хатнього цілителя! — Мерселлі зиркнув на Жаррака через плече. — Ну, зізнавайся, а що це тебе рвонуло додому? Невже справді перейнявся розривом договору?
— Есті, дбав би ти про свої справи, — буркнув чаротворець і зсутулився в сідлі, бо плащ захищав від пронизливого вітру не так гарно, як хотілося б, а легенький чар, котрий мав підсушувати його, не встигав робити це, бо злива періщила невпинно. І сховатися нікуди.
— Ну а на ділі?
— Я хотів повернутися, якщо війна почнеться. Зимовий договір догорів — і я тут.