— Будеш знову пнутися в королівські, правда?
Цікавість так і лилася з Есті, і Жаррак подумки дякував зливі та вітру, котрі заглушували розмови, а ще змусили їхню колону розтягтися вервечкою на солідну відстань. Інші чаротворці позакутувались у плащі й мало дбали про те, щоб слухати молодих Преста й Мерселлі, котрі рвонули зовсім уперед, ніби всупереч негоді прагнули якомога швидше дістатися до лінії фронту і кинутися з усіма своїми силами до глибини пекла, обіцяного Ліром.
— Нікуди я не пнувся. І не пнуся, — заперечив Жаррак, міцніше хапаючи віжки, котрі норовили вислизнути з мокрих і слизьких рукавиць, оторочених підмерзлим хутром.
— Тоді яка в тебе справа на півдні? — не вгамовувався Мерселлі.
— Проста, Естіенне. Я маю виграти війну.
Канре заспокоїлася лише тоді, коли передмістя Вінну й замерзла річка, котра оточувала старе місто, залишилися позаду й розтанули за завісою туману.
— Годі позирати з вікна так, мовби за тобою примари женуться, — смикнула її маестра Генріена. — Пошуки маестри Кари Альвіанні навряд чи приведуть до нашого самотнього екіпажа, дівчино.
Канре змусила себе відвернутися від вікна, але тривожні роздуми не вдавалося залишити позаду, як черепицеві дахи столиці та її широкі проспекти зі святковими вітринами. Втім, вона вірила, що в супроводі маестри зможе покинути Вінн, а далі руки алхіміків не дотягнуться. Не одразу принаймні.
— Не знаю, коли листи дістануться до Гайрака, — поморщилася маестра, — бо він так рвонув на південь, ніби без нього там не владнають ситуації. Але коли Людо на півдні теж, тобі навряд чи загрожуватиме щось в Івеліні.
— А вам? — блиснула очима Канре. — Вас гарно знають в Альтесштадті. І той гурт алхіміків свідомий того, що зілля або було в Жаррака, або ж він принаймні знав про його існування і властивості.
— Дівчино, — видихнула чаротвориця чи не погрозливо, — ще не народився той алхімік, якби посміє кинути виклик Віннській Іскрі. А те збіговисько — боягузи, котрі чкурнули геть із дому, бо злякалися, що не зможуть підтвердити своє право на гілку. Таких я не боюся.
Канре ледь стрималася, щоб не закотити очі. Наскільки слова маестри гарно звучали, настільки ж вони мало допомогли б їй у разі дійсної загрози.
— Вони напали на Жаррака, — зауважила дівчина.
— Вони напали на Жаррака голіруч, підступно змусивши його залишитися без чару. — Маестра зважила в руці свій артефакт і любовно провела пальцем по його тонкому руків’ю.
— А ви не лякаєтеся підступів?
— Припини, дівчино. Якщо я коли й дала тобі підставу вважати, що ти, носячи таємницю цього диявольського зілля, маєш право закидати мені щось чи розсипатися в порадах, то раджу про це забути. У нас попереду ще довга дорога.
Канре не відповіла. Дратувати Жарракову матір не хотілося.
Маестра Генріена супроводжувала її аж до кордону з Франом. У прикордонні, в маленькому старовинному містечку, котре приткнулося під горою з руїнами замку на ній, жила добра подруга маестри. У неї Жарракова матір хотіла залишитися погостювати, буркочучи, що столиця випила з неї всі соки, а гулянка до Дня Фортуни була до того нікудишня, що вона навіть не втомилася від танців.
Чаротвориця спершу хотіла, щоб там залишилася й Канре. Проте та наполягала на своєму: зілля має покинути Вінн.
— Самотня, молода дівчина-мандрівниця, — відкарбувала маестра, — це підозріло і без того, що тобі нема куди йти. Ще ж війна!
— Війна на півдні.
— Війна всюди. Страшною помилкою буде вважати, ніби вона горить лише там, де стикаються чаротворці та гвардії. Вона вплітається повсюдно, руйнуючи довіру, загострюючи підозри, муштруючи небезпеки й страхи. Війна оселяється всередині, коли ти бодай раз зануришся в неї, і не покидає більше ніколи.
— Я однаково поїду, маестро Генріено. Якщо хтось і прискіпається, то скажу, що мандрувала зі слугою, котра сконала від синьки. А мандрівку високорідної не перепинить ніхто. У столиці мені все знайоме. Я знайду, де зупинитись, і…
— Припини жебоніти, — обірвала її Жарракова матір. — Їдь одразу до Престів. Прямо туди. Тебе не відмовляться прийняти, коли назвеш моє ім’я. Я напишу їм сьогодні ж… Дитя, ти ж не чкурнеш на південь? Там таки війна. Це не жарти.
Канре осміхнулася.
— Війна всюди, маестро Генріено.
Жарракові ніяк не вдавалося зрозуміти, звідки у ворога така армія. У Франі він тільки й чув про те, що лірці свавільні та жорстокі, проте бідні, що їхні війська не протримаються на передовій і місяця. Що їх зітруть, зметуть, винищать. Що вони не здатні ні на що. Що чаротворці лірські крадуть артефакти у своїх суперників, коли ті ще дихають. Що їхні алхіміки підмішують до запалювального порошку пісок з узбережжя і продають задорого.