Жаррак кивнув, не зводячи погляду з видолинка. Був певен, що мета батькового візиту — в іншому. І не помилився.
— Твоя коханка, — стишив голос Людовік. — Вона зараз де?
— Чим це стосується плану нинішньої атаки? — процідив Жаррак, остерігаючись усіх причин, з яких батька могла зацікавити Канре.
— Не говори до мене таким тоном, самогубцю, — у стишеному голосі глави Престів клекотіла сила. — Відповідай.
— Вона щойно повернулася до Франу. І здобула для нас вагому інформацію.
— Яка радість.
Чаротворець врешті відірвався від вікна. Погляд чорних очей знайшов синове лице.
На Жаррака накинулися мурашки від цього погляду, в котрому він не міг видивитися відповіді. Тільки тамований гнів, тільки скупа, тиха неприязнь. Проте було там щось іще, щось понад загрозу.
— Батьку?.. — Жаррак несвідомо підступив ближче, але королівський чаротворець сахнувся назад.
— Не торкайся мене.
Він ривком розстебнув золотаві ґудзики, задер угору жорсткий манжет, майнула призбирана тканина на зап’ясті, і — Людовік Прест простягнув Жарракові свою жилясту руку.
— Ти переміг. Вважай, що нашу угоду скасовано. Хай приїде сюди, хай. Я зніму з неї все. Бо часу немає.
Жаррак ковтнув слину. Першої миті він спробував запевнити себе, що це синці від ударів зміяться по батьковій руці. Але слова Людовіка Преста і щось у його очах упевнило молодого чаротворця в тому, чого він боявся найбільше. І дійсно — якщо плями розповзлися вже по руках, то часу в них геть не було.
Жарракова матір, як звично, виявилася права: у домі Престів радо кинулися приймати гостю, яка приїхала з Вінну, користуючись іменем і листом маестри Генріени. Панна Арлі шукала короткочасного притулку в столиці, перш ніж вирушити на південь. Ніхто не запідозрив у ній колишню служку.
«А як вони мали б це запідозрити, коли ти була тут одного разу, та й то на світанку і кілька місяців тому?» — насміхалися сестри, котрим страхи Канре з віддалі їхнього засвіття видавалися недоречними.
Небавом після того, як «шановна гостя» розташувалась у своїй спочивальні, вона розкошувала теплим вином у вітальні і простягала руки до вогню. Тепло позбавляло скутості й холоду, який в’ївся, здавалося, просто під шкіру після довгої дороги.
Двері з рипом прочинилися — Канре озирнулась і зі здивуванням зрозуміла, що ім’я служки, яка стояла на порозі, випурхнуло з її пам’яті. Та минула мить, друга, третя…
Юонна. Її звали Юонна.
Дівчина машинально підвелася назустріч колишній співробітниці, котра то недовірливо на неї позирала, то вишукувала поглядом щось за спиною.
Насуплене лице Юонни повернуло Канре в минуле, і холод хльоснув: адже цю не обдуриш, адже цій добре відомо, де правда.
Дівчина негайно наказала собі не турбуватися. Нагадала собі: її слово зараз важить. Варто вигнути брову, і Юонну заберуть геть, а хто стане слухати обвинувачення слуги? І кому вона взагалі доноситиме їх, ті обвинувачення? А нікому.
Та подих однаково затерпнув десь на шляху до легень, і руки однаково міцно вчепились у віяло, пригадуючи все так чітко, мовби це було вчора.
Юонна ступила всередину спершу несміливо, а тоді підійшла до Канре. Дівчина примітила, що колишня співробітниця босоніж — кроки заляскотіли по паркету, тонкі, але затерті панчохи чорніли плямами.
— Що ти зробила? — видихнула Юонна, підводячи гнівні очі. — Я знаю тебе. Я тебе знаю. — Її погляд горів нестямою. — Я бачила тебе. Хто ти? Як ти… ні, ні-ні, ти не можеш бути… — Дівчина зненацька вчепилася собі в голову — волосся лежало на плечах, скуйовджене так, мовби то не вона раніше укладала бездоганні коси.
— Ох божечки! Що ж ти…
У прочинені двері влетіла, не позираючи вгору, одна зі служок і — лясь! — схопила Юонну за руку, а тоді поволочила, мов безвольну ляльку, до виходу. І турнула в коридор. І причинила двері. І позирнула в бік Канре, сапаючи важко, мов бігла довго-довго.
— Просимо пробачення, маестро. — Вона клякнула на підлогу. — Щиро просимо. Не гнівайтеся, такого більш не станеться.
Канре забили дрижаки.
— Се Юонна, вона несповна розуму. Не гнівайтеся на неї. На тих, кого святі збавили клепки, гніватися однаково не варт. Будьте милостиві.
— Я не гніваюся, — відказала Канре, дякуючи вищим, що слуга дивиться в підлогу й не бачить страху на лиці панни Арлі. — Ця дівчина, вона завжди такою була?
— Ні, маестро.
— А що з нею сталося?
— Мені не вільно оповідати. Це справи глави дому, — пробурмотіла служка.
Не розповідати ж гості з Вінну, що їхній глава витворив із Юонною такого, що вона загубилась у безтямі й більше не могла чи не хотіла повертатися до звичного світу.