— Гаразд. Я не маю бажання втручатись у справи вашого глави. Хіба б він сам волів мені повідати. Але як я розумію, пан Людовік Армер буде відсутній ще якийсь час?.. Підводься вже.
— Так, пані. Ми не отримували від пана вісток уже давно, — пробурмотіла служка. — Але він завжди приїздить зненацька, тож хтозна — може, вам вийде перестрітися.
— Я ненадовго у вас, — відказала Канре, котра була певна: ще одна зустріч із Жарраковим батьком стане для неї останньою.
День по тому дівчина в супроводі служки Престів вирушила до міста. Вона жадібно всотувала óбрази столиці, знаючи, що покине її з дня на день і хтозна, коли побачить. Вирішила спершу зазирнути на пошту й надіслати вісточку маестрі Генріені.
Дорогою назад дівчина не втрималась і попрохала — чи радше звеліла — поїхати повз маєток маестри Альвіанні, зачинені ворота якого дивилися на неї мовби з осудом. Наказала спинити біля воріт і спурхнула на землю, припорошену снігом.
Маєток по той бік, на пагорбку, мовби дрімав. У сутінках не горіло ні вогника у вікні.
Канре підійшла до воріт і поклала руку на металеве плетиво, мовби чекала, що воно пропустить її. Та нічого не сталося. Вона видихнула — біла хмарка здійнялася в повітря і розтанула.
— Шановна маестро, не можемо вас впустити, бо господарів цього дому немає, — віддалік знайомий голос забринів на морозяному повітрі, й Канре схопилася та нап’яла каптур, який би сховав її лице. Хоч у чорній пітьмі могла однаково не дуже тим перейматися. Тоді шепнула служці прохання, бо не хотіла, аби її голос зазвучав.
— Панія бажають знати, чий це дім, — проспівала служка Престів.
— Покійної, хай квітнуть їй небесні сади, маестри Юріт Даль Альвіанні, — послужливо відповів Осван, такий пронизливо близький, що тільки руку простягти, і… — По весні її маєтності підуть на продаж, але до того часу ми оберігаємо дім, бо в часі війни всяке буває.
Канре кивнула і рвучко повернулася до екіпажа. Служка задріботіла за нею.
Дівчина відчувала майже сущим погляд, який свердлив їй спину.
«Дарма ти сюди заїхала», — шепнули Кара, Юппер й Аннік усі разом.
Та вона пірнула в темряву і тепло, переконуючи себе, що Осван нічого не помітив.
Усю дорогу назад теребила пальцями кулон із порошком і постановила собі не покидати маєтку Престів без нагальних справ. Вистачало вже і Юонни в домі, котра може наговорити зайвого. Хай це і сприймуть за балаканину божевільної, та хтозна, чи слова забудуться без сліду.
Наступного ранку всі турботи щодо власної таємності відступили, щойно ніж для паперу розітнув жорсткий конверт, надісланий до дому Престів із прикордоння, і тонкий папірець вислизнув з пальців.
У листі «з великою гіркотою» повідомляли, що під час атаки лірців на Нансін у «підло облаштованій пастці» героїчно загинули маестри Бергат і Корентін, перший та другий спадкоємці глави дому, хай святяться їм небесні сади. Сам глава дому зліг із раптовою хворістю. Доля третього спадкоємця, Жаррака Етеля, тепер у божих руках, бо рани, отримані в битві, не співмірні з уміннями королівських цілителів.
Розділ 9. Перед ликами всіх святих
Канре не пригадувала, як віддавала розпорядження щодо від’їзду на південь. Як відсилала служок, що принесли їй пахощі, котрі мали б заспокоїти — заспокоїти, хах! Не пригадувала, як перечитувала листа з-під Нансіна, боячись, що зрозуміла щось не те, випустила щось із уваги. Їй дуже хотілося випустити щось із уваги. Тому вчитувалася в поривчастий почерк, хоча слова перед очима розбігались, і розбігались думки, і все перетворювалося на сплетіння страху і болю — майже фізичного, який напливав з кожним усвідомленням.
Бергат Прест мертвий. Корентін Прест мертвий. Жаррак Прест…
Канре провела язиком по піднебінню, мовби обводила кожну літеру в слові, якого боялася найдужче.
А потім — страх мов відрубало. Жаррак був надто життям, аби опустити руки і здатися.
«І ти не можеш здаватися дочасно», — вторували голоси сестер.
Тож дівчина заморозила тривогу й змусила себе не думати про найгірше, бо дорога попереду лежала довга.
Дивлячись, як шпилі столиці віддаляються й тануть у ранніх сутінках, лілових і сірих, Канре судомно зчепила руки. Як мала би вчинити в цьому випадку вища панночка: чекати вдома листів? Клякати в найпишнішому храмі? Плакати за зачиненими дверима? Дівчина думала про одне: якщо бог вирішить, що Жаррак має її покинути, то вона сидітиме біля його ліжка і триматиме за руку, допоки останній подих чаротворця не розтане. Якщо ж до моменту, коли вона дістанеться Нансіна — чотири дні, у кращому разі три! — він перетне межу життя і смерті в бік безповоротної пітьми, то вона відвезе його додому. Хоч і не знає, де його дім направду.