Канре спробувала уявити це в деталях. Уявити, що його немає. Уявити так відверто і сповна, що скрижаніння всередині діткнулося її пальців, вириваючись назовні дрижаками. Останні місяці вона неодноразово думала про смерть. Та тільки думала: смерть ця — завжди така близька і зрозуміла — чигає на неї, стискає керамічне серце і серце справжнє, аби розтрощити обидва. Жарракової погибелі в помислах не було — хай він і поїхав на війну, хай і наражався на небезпеки куди частіше від неї. Але — він був самим життям.
Стеля колихалася, мов полотнище.
Жаррак повів очима вгору, і погляд затуманився. Мить чи дві він намагався сфокусувати зір. Свідомість загрузла в чомусь глибокому й тихому. Він розумів, що довкола повинні лунати звуки — бодай якісь. Та звуків не було. Тільки гудіння, мірне й плавне. Воно наростало в його голові, допоки не стало нестерпним. Але навіть сили потрусити головою не знайшлося — він не чув свого тіла.
Блаженні миті напівпритомності минули, і вогонь захлиснув так різко, що Жаррак вигнув спину. Це не вгамувало вогню, тільки ввігнало вздовж хребта залізні гвинти, котрі мовби хтось вкручував глибше і глибше, роздираючи плоть і сягаючи тих пластів, про котрі він ніколи не думав, поки вони не почали розриватися від болю.
— Тримайтеся, маестре! — Голоси долинули чи не із засвіття, бо Жаррак їх ледь розчув. Здавалося, що вогонь заглушує всі шляхи чуття, залишаючи тільки всепоглинаюче «нехай це припиниться!».
Це припинилося — темрява ковтнула його.
І темрява відступила.
Він втратив лік тому, як світло і темрява чергувалися, як згасав і розгорявся вогонь. Він, що мислив себе завжди могутнім і сміливим, відчував, як б’ється жилка у скроні. І як б’ється всередині зрадницьке бажання розпастися на пил, зникнути, згоріти врешті.
Коли вогонь улягався, Жаррак уловлював квацяння чужих кроків, мовби щось в’язке розлили під ногами. Липкість власної шкіри, доріжки поту на чолі. Важкий дух у покої з заґратованими вікнами, у якому змішувалися запах крові, сморід порошків і бинтів, просочених сирістю. Тут усе просякло нею. Так, що Жаррак і сам почувався просоченим наскрізь, мовби він — пліснява і гниль попри вогонь усередині.
Темрява знову приходила і відступала. І тоді, в один із просвітів, коли він зміг розмитим поглядом роздивитися лице Бернажа (його ж Бернажем звати, так?), він дізнався новину: це — життя. Це — бік життя тут. Але полум’я в ньому — справжнє, вбивче і не піддається зціленню через мудровану атаку лірців. Їхні алхіміки, вочевидь, похопилися, що можуть справді позбутися титулів, якщо не здивують свого правителя. Тож консиліум постановив: франським цілителям доведеться усунути джерело вогню в тілі Жаррака.
— Я розумію, — кивнув він, зціплюючи зуби до оніміння, коли вислухав усе. — Ріжте, не сумнівайтеся.
Холодний піт обернувся крижаним. Тіло знечулилося від передчуття того, що воно більше не буде тим тілом, що раніше. Озвалися страх і думка: а чи не серце винне? Чи не воно не дає йому зцілитися? І чи буде він узагалі сам собою? Чи зможе бути?.. Що скаже батько, коли дізнається: його спадкоємець слабкий, його зброя понівечена й ніколи не стане повноцінною знову? Знайде Жаррак тоді свободу чи буде знищений, щоб не плямити ім’я великого?
— Маестре Бернажу, як глава мого дому? — спитав Жаррак, перш ніж темрява, тепер наслана цілителями перед операцією, заковтне його.
Маестрове лице пополотніло. Він вагався, перш ніж відповісти, але, мабуть, щось у Жарраковому погляді прозирало за гарячкою й потрісканими капілярами, вимагаючи відповіді негайно.
Бернаж протер чоло зіжмаканою серветкою і відкарбував:
— Маестре Престе, тепер ви — глава великого дому.
— Де він?
Канре силкувалася говорити впевнено й твердо, як личить маестрі, та була певна, що жодна маестра не зберегла б свого холоду тут, у форті при Нансіні, вкритому попелом перемоги — не поразки, ні, — перемоги, що коштувала життів, яких не злічить ніхто. Хіба що імена полеглих чаротворців впишуть на кам’яній плиті, й установлять її в центрі столиці, і зведуть поруч колону, високу, як королівське чоло, високу, як помисли тих, хто оспівував війни, не бачивши ніколи справжньої бійні.
Канре й сама не бачила бійні, та сліди її двигтіли в повітрі, падали в око виїмками від снарядів і криками поранених. Нансін вистояв. Нансін іще здригався.