— Тебе ж не залишать тут?
Канре обвела поглядом невелику кімнату з заґратованим віконцем. Вона не розпитувала, де лірці зараз, та перебувати в такій близькості від недавнього поля бою було однаково тривожно.
— Ні, — похитав головою Жаррак. — Відправлять додому, щойно трохи загоїться. Бо буде вершиною дурості вижити після такої рани й померти через гарячку чи брудну кров у дорозі. А потім… Канре, я зможу все налагодити.
— Я знаю.
— Ні, справді зможу. На видужання знадобиться час, але все буде гаразд.
— Звичайно, буде. — Дівчина погладила маестрову руку, але він хмикнув.
— Ти кажеш це так заспокійливо й недовірливо. А я не брешу. Я видужаю, Канре. Замовлю протез, із найновіших. І знову ходитиму. Ціпок і так уже є. — Чаротворець кивнув у бік свого артефакта, який спочивав в узголів’ї його постелі. — Тільки, мабуть, буде не до танців… Матінка мене страшенно сваритиме. Але вона зрозуміє. — Жаррак задер голову, щоб сльози не збігли з почервонілих очей, але вони блискотіли надто явно. — А якщо я не зможу більше ходити…
— Зможеш, Жакку.
— …то ти не мусиш залишатися поруч із… із отаким. Навіть той час, який залишить тобі серце, ти не мусиш марнувати на мене. У тебе є гілка, у тебе будуть кошти — я подбаю. Я…
Канре милостиво вдала, що не бачить його сліз, і притулилася чолом до холодної руки чаротворця, не відпускаючи її, поки він не ковзнув у тривожний сон.
— Їм потрібен південь, щоб мати в своїх руках оливету та єдине місце, де вона росте, — повідомила Канре, коли за вікнами екіпажа пролітали поля на північ від форту Нансіна. — Якщо в них буде рецепт, то буде й необмежена влада, і змога чинити тиск. А Іскристий король таки дійсно задурманений і впевнений, що тут росте зілля, яке відверне від нього смерть.
Вони не ризикували говорити про Гвеннанову отруту, поки готувалися до від’їзду, — Жаррак був певен, що серед франців теж забагато вух. А делікатна справа порошку мала залишатися в таємниці. Як і причина смерті Людовіка Преста, тіло якого з почестями доставили до столиці. У закритій труні — так розпорядився король. Двоє старших братів Жаррака загинули в битві. Їхніх тіл не знайшли.
Їхати назад постановили за кілька днів: гарячка відступила, рана після ампутації почала затягуватися зі звичною для чаротворців швидкістю. Та й сам юнак ожив — або принаймні добре вдавав, що ожив. Або намагався переконати в цьому і себе. Канре примітила, що Жаррак часом впадав у дивний стан, коли блукав поглядом над головами інших, виглядав когось і хапався за артефакт, приторочений до пояса двома шворками, ніби остерігався нападу з-за кожного повороту поміж похмурих і міцних стін форту. Але більшість часу він зберігав чистий розум і попрохав Канре притримати історію про її віннські відкриття на час дороги, коли їх ніхто не потривожить.
Дорогою дівчина розповіла йому все про відвідання зборів у домі герцога Ельбраха, про втікачів із Ліру та їхні бажання. Підтримка заворушень, котра спершу затуманила її мрією про зміну суспільного ладу, виявилась оманою.
— То, може, й Рошнан теж у це втягнутий? — спохмурнів Жаррак. — Вони згадували когось із франців?
— Ні, — похитала головою Канре. — Вони остерігаються Франу і воліють затиснути його в лещата. І Лір, і Вінн вважають, що Сонцесяйний та його амбіції погублять найближчих сусідів.
Жаррак слухав мовчки, суплячись, уточнюючи щось і кривлячись від болю, який він раз по раз намагався заглушити тамівним закляттям. А Канре раз по раз поривалася спитати, чим йому допомогти, але спиняла себе. Бо в ранок від’їзду маестр доволі різко повідомив, що він готовий до мандрівки й не потребує, аби над ним здригалися кожної миті.
— Але чому ти видала Ельбрахові, що маєш порошок? Диво, що він відпустив тебе, — відказав маестр на середині розповіді. — Згадай, що сталося з Ґрехамом. Ця спілка квіткових фанатиків на все здатна.
Канре ковтнула слину.
— Я мусила більше дізнатися про їхні плани. Про те, чого не обговорювали в широкому колі. Тому залишилася наодинці з герцогом, бо ж він, як я розумію, очільник…
Жарракові брови сіпнулися вгору, і він упер руку в здорове коліно.
— Ти не мала цього робити.
— Господи, таж ні! Я й не робила того, про що ти щойно подумав, — спаленіла Канре і схрестила руки на грудях. — Але якби цього вимагала наша справа…
— Наша справа ніколи такого не вимагатиме. Бо вона нічого не варта, якщо це змушуватиме тебе страждати чи принижуватися.