— Не базікай дурного, любове моя. Принизити мене не зможе ніхто, якщо я відчуватиму, що роблю щось правильне. А протидіяти свавіллю й спиняти даремні смерті — це правильне, — відказала Канре стиха. — Що ж до Ельбраха, то так, спершу він потрактував усе по-своєму і ледь не почав розпускати руки. Але я остудила його порив інформацією про порошок. І запевнила, що хочу співпрацювати саме з ним. Бо не довіряю перебіжчикам із Ліру. Віриш чи ні, але я бачу, що віннці теж зверхньо дивляться на лірських утікачів.
— На тих, хто покинув свій дім у часі біди, завжди так дивитимуться, — мовив Жаррак. — Дякувати моїм батькам та їхньому поділу спадкоємців, на мене однаково криво позирали що в Альтесі, що в Івеліні. Але я навчився здобувати прихильність товариства, згодна? — Чаротворець повів бровами, втім, не став чекати відповіді. — Вибач, звучить так, мовби я шукаю твого схвалення… Розповідай далі про Ельбраха. Як тобі вдалося затуманити голову цьому лисові?
— Я говорила щиро. Він перевірив правдивість моїх слів якимось чаротворчим каменем. І дозволив піти, приголомшений новинами та сповнений надії на те, що отримає омріяне.
— То в нього є карлінет! Зізнаюся, я й сам не відмовився б від такого…
— Якщо цей камінь здатний визначати правду і брехню, то чи не мав би його тримати в себе кожен могутній чаротворець?
— Не все так просто. Насправді, мало який чаротворець уміє його відчувати й тлумачити без особливого дару та років підготовки. До всього, у Франі карлінети заборонені через давній інцидент, коли через неправдиве звинувачення, підтверджене цим каменем, стратили цілу велику родину. Коли брехня відкрилася… Словом, у нас потреба в карлінетах під великим сумнівом.
— Але ж не можна зрікатися великої сили, яка може служити з користю, через одну лише помилку.
— Через страшну помилку, Канре. Через фатальну й криваву помилку, котра радше була й не помилкою, але домовленістю, підкупом і гарно спланованою брехнею… До всього, король різкий та категоричний у рішеннях. Тож коли він вирішив, що цієї помилки досить, щоб відмовитися від карлінетів та проголосити їх забороненими, то так воно й буде… Та менше з тим. Тож тепер, як я розумію з усієї цієї віннської історії, Ельбрах відгризе собі руку, аби знайти тебе. Тебе й безцінну суміш, яку він необачно випустив із рук, коли ти перебувала зовсім поруч. Це був шалений ризик!
— Знаю. Та я думала, вбивці маестра Ґрехама вже одного разу обпеклися тим, що не отримали порошку. Тож не стали б нападати на мене, коли я пообіцяла Ельбрахові співпрацю, а щирість наміру карлінет підтвердив. Щойно я повернулася, розповіла частину історії твоїй матері й одразу ж вирушила до Франу.
— Матір знає? — Жаррак застогнав. — Вона наріже кружальцями тих, хто причетний до вбивства Ґрехама. Вони давні друзі.
— Пані Генріена супроводила мене аж до кордону і поїхала по тому до своєї подруги гостювати. Я певна: твоя матір не кидатиметься у вир проблем. Хоча під час поїздки мені видалося, ніби вона має щось на думці.
— Неодмінно має, — хмикнув чаротворець. — Я напишу їй одразу ж, коли зупинимося біля Симеона. Боюся, що викривлені новини про Нансін можуть зіпсувати матері настрій. А синька їх зна, які чутки розходяться. Заодно дізнаюся, чи не навідував нас в Альтесштадті оцей невсипущий герцог Лорингії.
— Ельбрах мене не знайде, хай хоч трісне, — усміхнулася дівчина. — Маестра Кара Альвіанні з Лалаки — ось кого він шукатиме. Або ж, якщо викриє наш зв’язок, — маестру Канре Арлі, котра гостює в Альтесштадті. Жодної з них не існує. Шанси на те, що він приваландається в Івелін і зустріне мене на вулиці в столиці, такі ж, як і на те, що святі нині зійдуть на землю.
— Блискуче, панно Каро! Та в мене є краща ідея, — раптом усміхнувся Жаррак. — Маестру Прест він дійсно не зможе зіставити з тобою.
— Хтозна. Товариство оливети напало ж на тебе. Вони знають, що ти — з франської верхівки. Власне, це й утримало їх від подальших дій — високе ім’я і твій від’їзд. У Франі їхні руки куди більш зв’язані.
— Власне. — Жаррак і далі усміхався. — Погоджуйся.
— А що, ти плануєш підробити мені папери про народження, ще й внести вигадані записи в церковну книгу?
— Ні. Я збираюся внести в церковну книгу справжні записи, — осміхнувся Жаррак. — Найсвіжіші. Я ще мав би тут подарувати тобі обручку своєї матері, але вона залишилася вдома.
Канре заціпеніла: не чекала, звісно. Не вірила в таку несусвітню дурню.
Жаррак примітив емоції на її лиці, тому зітхнув важко, вперся в спинку, обшиту синьою тканиною, і прошепотів: