— Візьми в мене весь можливий захист. Жоден Ельбрах не торкнеться великої маестри, ніхто не погляне на тебе зверху вниз, ніхто не зачепить. Погоджуйся. Перш ніж матінка внесе свою пропозицію. Вона — і всі, хто дізнається, що живих та неодружених Престів тепер менше, аніж мертвих.
— Якщо це потрібно для захисту нашої справи… — непевно почала Канре.
— До тьми бісової справу. Я хочу тебе задля тебе одної. Погоджуйся. Дорогою є церквичка над скелями. Неподалік Симеона. Там дуже красиво. Там… — Жаррак раптом затнувся й опустив голову.
Дівчина простягла руку, та юнак відсмикнувся і втягнув повітря носом, ніби зачув небезпеку. Він дивився в стелю екіпажа кілька секунд, перш ніж заговорив знову.
— Канре, я не впізнаю себе. Зовсім не знаходжу правильних слів. Але послухай: у битві під Нансіном дуже багато речей втратили сенс. Це дивно звучить, це все так похапцем — мовби я біжу, біжу і не встигаю вчепитися за власне життя. Але деякі речі стали кришталево ясними: я хочу мати честь зватися твоїм марі́. Я хочу ділити з тобою щит цього імені. Бо, бачать вищі, щит нам знадобиться.
— Ти ж знаєш: часу мало. Керамічне серце вб’є мене, — нагадала Канре, котрій хоч і лестили всі ці слова, та не позбавляли голови. Не позбавляли відчуття того, що попереду — лише догорання.
— А мене могли вбити при Нансіні, — відказав чаротворець. — І зможуть іще не раз і не двічі. Хіба це причина? Темрява завжди поруч. Вона уможливлює наше вміння цінувати те, що є. Отож мені потрібна формальна відповідь.
— З однією умовою. — Канре стиснула губи.
— Ого! — Жаррак розсміявся з полегшенням. — Ми торгуватимемося щодо посагу? Щодо суми твого утримання? Не чекав, та якщо ти так бажаєш…
— Зніми з себе прокляття, — видихнула дівчина. — Сьогодні ж.
— Канре…
— Ні, слухай. Ти знімеш його. Бо хай я проклята без шансу на рятунок, але ти — скалічений. Твоєму тілові потрібна сила, щоб зцілитися. А це не буде легко. Тому не треба більше. Більше не носи серця. Хочеш дати мені щит — то подбай, щоб він був міцним. Тільки так. Не інакше, великий чаротворцю.
Церквичка на скелі справді виявилася красивою. Вона стояла в місці, де призахідні промені вливалися крізь конічні вікна і запалювали вогні у вітражах та позолоту на ликах святих. Канре завжди цікаво було, чому святі такі скорботні на всіх образах. Мовби хтось обдурив їх, і вони нависали тепер із храмових стін, упевняючи: сади засвіття — не таке вже й хороше місце.
Сьогодні їй здалося, що святі позирають із осудом, знаючи вже все, що можна знати в цій історії. Важкі повіки з потрісканою фарбою й лаком мовби опускаються на очі вищих, і ті не хочуть бачити нічого.
«То й не дивіться!» — хмикнула сестра Кара.
Адже самій Канре було так радісно, що аж соромно. Все склалося — все, чого й бути не могло. Вона і Жаррак, помаранчеві скісні промені на його лиці. І добродушний усміхнений храмівник, який був таким добродушним, певна річ, через кількість грошей, яких йому відсипав щедрий маестр Прест. Щедрий маестр хотів таємну церемонію вже й негайно, хоч помічник храмівника пробубнів щось про те, що великому личить сплітати гілки в найбільшому гостроверхому соборі столиці, а тоді правити свято на три сотні персон. Та старший церковник дав молодшому добрячого потиличника і примовив, що хто-хто, а великий чаротворець має право бодай на власному весіллі втекти від обов’язку робити непомірне, непотрібне свято, і взагалі в країні війна, а святі вищі закликали до стриманості й поміркованості, тож хай благословлять вони ваше добре ім’я, маестре Престе і маестро Арлі, які нині сплітають перед ликами всіх святих золоті гілки двох високих родів на честь, і славу, і силу, і…
Слова лилися й лилися, світло лилося й лилося, і Канре раділа, що тут немає нікого, крім старого храмівника, який вписав у церковну книгу їхні імена, і цей день, і цю дивовижу, яка вмістилася в кілька слів, увінчаних її та Жарраковим підписами.
Коли впали сутінки, маестр і маестра Прест вийшли з дверей храму і ввічливо відмовилися від пропозиції храмівника завітати до його дому й провести там шлюбну ніч. Натомість вирушили в дорогу.
Дім Престів зустрів їх жалобою. Чорні полотнища звисали обабіч воріт, поруч із прапорами й гербами. Вікна позатуляли важкими шторами. Для кожного, хто минав дім Престів, він промовляв: у нас горе. Хоча ті, хто міг направду переживати горе від смерті його господарів, — сам Жаррак і його матір — обоє були далеко на мить оголошення жалоби.
Щойно чаротворець незграбно вибрався назовні, впер ціпок у гравій на доріжці, критично позираючи довкола, як двері прочинилися. Гостроносий управитель, ледь не шпортаючись на східцях, вийшов назустріч. А за ним — і помічники, й покоївки, котрі дріботіли всі як одна з чорними траурними хустинками, запнутими на грудях.