Він сам-один відвіз у дім Мерселлі артефакт Естіенна — там його прийняли із вдячністю. Чорні полотнища не знімали з вікон, мовби з дня на день боялися отримати звістку про ще одну загибель, хоча на півдні поки залягла тиша.
Імена Бергата, Корентіна та Людовіка, висічені разом із золоченими гілками, прикрасили родинний гробівець, де вже були вписані інші Прести.
— Тут насправді дуже мало з них, — відказав Жаррак, коли Канре здивувалася численності імен у невеликій каплиці на кладовищі. — Прести гинуть на війні. Але спочивають з почестями, хай навіть їхні кістки розсипаються десь в узгір’ї біля Ліру, в степах Суланни чи снігах Скандіякку. Тут лежатиму і я, — мовив він і обвів пальцями літери в імені Бергата, свого улюбленого брата. — Якщо залишиться хтось, хто заопікується цим. Мені ж, думаю, буде вже байдуже до кількох висічених у золоті літер.
— Кожен з нас там буде. — Канре злякалась невисловленої думки в чаротворцевому голосі, тому схопила його руку і силоміць відірвала від могильної плити. — Але поки ми ще тут, не треба зазирати в засвітню темряву.
— Вони були кращі за мене, — прошепотів Жаррак. — Сильніші, більш умілі. Обоє. І батько, певна річ. Та поглянь, Канре, я стою тут — біля їхніх могил, а вони ні слова не скажуть. Ніколи більше. Жодного слова.
— Мої покійні сестри — я тобі розповідала — часом промовляють до мене.
— Боюся, мої брати не схильні до такого спілкування, — всміхнувся Жаррак. — А втім, хтозна. Я насправді нічого про них не встиг дізнатись. І не поривався, певний того, що в нас іще буде час… Що ж, принаймні в нас із тобою ще буде час. — Він стиснув долоню Канре і повів її до виходу з гробівця.
На новину про синове спішне і таємне одруження маестра Генріена відповіла скупим вітанням. До листа вона додала ще записку тайнописом, над змістом якої Жаррак заливчасто реготав, зачинившись у своєму кабінеті. Коли Канре обережно поцікавилася, що ж там такого, чаротворець відказав, що матінка вишпетила його слівцями, яких жодна пристойна маестра не мала б знати. Та понад те вона здивувала ще більше: звільнена від союзу з покійним Людовіком, маестра Генріена негайно пов’язала себе узами не аби з ким, а з одним із великих чаротворців Ермани. Для того перебралась у столицю імперії Кенс. І пообіцяла, що скоро зможе допомогти в справі порошку.
— Вона добре зробила, що не повернулася в Альтесштадт, — покивав Жаррак, перечитуючи листа надвечір у ліжку. — Але ерманський великий — це дійсно несподіванка! І ось матінка вважає, що може виписувати мені за те, що ми побрались, а сама безоглядно кидається до нового шлюбу…
— Як ти й казав: ім’я великого може стати чудовим захистом. Та й не думаю, що то було рішення одного дня.
— Вважаєш, вона очікувала смерті батька?
— Ні. Але могла отримати розлучення після стількох років порізно.
— Батько не пішов би на такий скандал.
— Тобі видніше… Але поглянь: твоя матір у Кенсі, Ельбрах і прихильники квітки в Альтесі, а ми тут. Поки що це скидається на спокій. Та загроза нікуди не зникне, хай скільки ми намагатимемося про неї забути.
— А я й не намагаюся про неї забути, — майже ображено відказав чаротворець. — Спершу мені хотілося розповісти про порошок королю й вибороти собі привілеї та незалежність від батька, а заодно й убезпечити верхи від загрози. Та тепер ситуація змінилася. Треба бути на крок попереду. Спілка оливети знає про квітку — хтозна, чи не знайдеться ще якогось такого ж розумника, як Астафель Альвіанні, який зробить нове зілля на її основі? І без нашої підказки.
— Тоді варто комусь випустити синьку — й хаосу не уникнути… Але у нас є інформація та імена. У нас є порошок та історія про змову проти Франу і чаротворчої влади, — перелічила Канре.
— А ще в мене є божевільна ідея. Звірюся тобі, останнім часом я все більше думаю про те, що залишиться по мені в цьому світі. Що буде, окрім імені на мармуровій плиті й чорних стягів на воротах цього дому?
— Я не вловлюю твоєї думки.
— Та мені лячно навіть вимовляти це вголос, — зізнався Жаррак. — Але я багато думав. І з отим усім, що ми маємо зараз, можна спробувати… Я хочу позбавити Фран від синьки. Взагалі. Допоможеш мені?
Голові великого дому Престів, маестру Жарракові Етелю наказуємо з’явитися до двору Його Величності Кловіса, короля Франу й усіх підлеглих володінь, щоб засвідчити свою вірність і вступити на пост королівського чаротворця, звільнений у зв’язку з трагічною кончиною Людовіка Армера Преста.