— Бідна принцеса, — розсміялася Канре одного вечора, коли повернулася з посиденьок у Бернажів. — Весілля ще не відгуло, а вона вже заслужила собі стільки уваги, що принаймні половина паній будуть розчаровані, побачивши її під час церемонії — не такою, як науявляли!
У день, коли нефи собору тонули в білих квітах, вичаклуваних чаротворцями на порозі перших днів зими, принцеса Марія Амалія Ерманська взяла шлюб із дофіном Франу. Коли вона йшла вперед, поміж рядів знаті, то тримала повні руки квітів і тішилася, що має цей букет: так ніхто не бачив тремтіння рук. Вона була юна ще. Юна й перелякана, хоч за її спиною стояла вся велика імперія, а на плечах лежав плащ із гербом коронованого птаха з гострими кігтями.
Спершу принцеса силкувалася дивитися просто вперед, де у світлі з конічних вікон чекала її доля, втілена в спадкоємцеві наймогутнішого правителя по цей бік Тірбони. Втім, однієї миті в око впали двійко тих, хто не звертав уваги на неї. Марія Амалія дозволила собі краєм ока придивитися, кому ж це геть нецікаво, яка вона — нова дофіна Франу. То був статний світловолосий чаротворець, який так спирався на ціпок, мовби йому важко стояти, і тонка, хвороблива з вигляду дівчина, котра тримала його попід руку й шепотіла щось, варте теплої усмішки.
Тоді романтична ще по юності своїй Марія Амалія пошепки попрохала свою заступницю, святу Амалію, щоб у її житті було бодай трохи кохання, бодай трохи. І — додала вона подумки — такого кохання, як оте, котре вона бачила щойно. Бо що то було, коли не кохання?
Сафі проклинала себе на чому світ стоїть. І себе, і Гіллема, бодай йому руки синькою побило.
Вони спершу дуже втішилися тому, що маестр Жаррак та маестра Канре дали всім вихідні з нагоди дофінового весілля, на яке вони вдвох і подалися. Хоч пані Мірія й сварилася, що молодші служки допалися до вина, але скільки в житті тої радості?
А потім — оце вона та Гіллем… Сафі затуманило голову, й вона не пригадувала вже, що понесло до старого кабінету маестра. Той кабінет переважно стояв пусткою тепер, але колись — Гіллем оповідав — маестр приїздив на гостину з Вінну і в оцьому кабінеті навчався чаротворення.
— А на оцьому столі… — шепотів лакей, вкриваючи плечі Сафі поцілунками, — він колись ледь не вбив чужу служку… Він привів її небавом по тому, як тебе взяли на роботу… Привів на світанні, зачинив отут і хтозна-як знущався… А ти кажеш: добрий маестр! Хе… стільки тої добрості, що…
— Ой, мовчи вже, — простогнала Сафі, котрій не бажалося слухати про дивини високорідних, коли Гіллемові кучері так і просилися допастися до них пальцями, а губи вимандровували по її шкірі.
Потім — вона не вловила як — зі столу впала баночка. Кілька баночок.
Порошки зашипіли, закурився дим — і враз полум’я спалахнуло без найменшої іскри. Розповзлося аж до стін, шукаючи спраглими язиками, що б поглинути.
Щойно Сафі примітила вогонь, то закричала й кинулася гасити, молячи святих, аби тільки це не було невгасиме полум’я, аби тільки не воно, бо тоді…
Вона кричала на Гіллема, щоб і він ворушився.
І врешті вогонь вдалося збити.
Сірі сліди розповзлися по підлозі. Щастя, що вони нічого не зачепили, окрім кількох шматів полотна, поскладаних на скрині під стіною, котру полум’я теж облизало.
Сафі згребла полотно — серветка, вишита білим по білому, зотліла наполовину. Та в домі серветок багато, не помітять. А от порошки…
— Ми все приберемо, заки маестри приїдуть, — тут же вирішив Гіллем. — Ну відкіль було знати, що воно отак? Чар, щоб йому…
— А нічого було в найдальшому кабінеті ховатися! — визвірилася Сафі, котрій серце боліло від думки про те, щоби брехати панії Канре. — Знав же, що тут усе те причандалля…
— Ну бог з тобою, ну Сафі, нічого ж не сталося. Тих порошків у пана Преста стільки, що… Приберемо та й забудемо.
— А коли помітять?
— А коли помітять, то зізнаємось. А самим нічого собі біду вигадувати. Я тобі кажу: маестр і не згадає про ці баночки.
— Я не хочу брехати.
— А брехати й не треба. Замовчимо, і все. Ти собі як знаєш, а я добре пам’ятаю, як у Престів шмагають. Коли живий був попередній глава, батько нашого, то крок не туди зробити — і шкіру спустив би. А зайти куди не слід, ага… вбив би на місці!
— Маестра до мене добрі, — почала була Сафі, та тут же змовкла, бо розуміла, що маестра — вона високорідна і є. Добра, допоки все так, як вона бажає. Добра, допоки їй усе до смаку.