Так переконувала себе служка, відтираючи підлогу від кіптявих слідів. У глибині душі вона вірила, що добрість маестри Канре захистить її, навіть якщо випливе правда. Що нічого злого вони не зробили.
— Нічого злого… — прошепотіла Сафі, витерла чоло рукою і, повертівши зотлілі серветки, понесла їх тихцем до сміття, дивуючись, чого це маестрине вишивання опинилося в покинутому кабінеті, поміж баночок із порошками.
Коли Жарраків помічник на ім’я Гіллем приніс ранкову пошту, Канре безсоромно вигрівалася проти сонця в чоловіковому ліжку. Слуга зник нечутно, покинувши конверти на столику при дверях. Вочевидь, побіг оповідати ласим до чуток кухаркам, що маестр і маестра нарешті йдуть до сну разом.
Канре засміялася від цієї думки, та тиждень по весіллю Марії Амалії й дофіна її сповнювала непояснима легкість, і вона, забуваючи турботи, залишалася в Жаррака до ранку, хоч і слідкувала, аби не впасти в сон у його обіймах.
— Від Його Величності, — кинув чоловік весело, коли роздивився конверт.
— Знову? Він надумав іще одного сина пошлюбити?
Канре на колінах переповзла широченне ліжко і сперлась на Жарракове плече, щоб почитати, що ж написано в листі.
— Ще одного весілля я не переживу, — похитав головою чоловік. — Королівському чаротворцеві всю учту треба бути на виду і пити за здоров’я молодих. А у д’Олена та Мерселлі явно більше досвіду в цій справі.
— Так, маестре Престе, — шепнула Канре і поцілувала мочку Жарракового вуха. — Ти впиваєшся так швидко, мовби й не виріс на віннському лікері. А коли пригадати, у день нашої зустрічі набрався був слив’янки, і я боялася, що ти забажаєш мене.
— Я й забажав. — Жаррак коротко розсміявся. — Але, віриш ти в це чи ні, сам король хоче нас бачити. Мене — неодмінно з тобою. Думаю, на радощах від вдалого синового шлюбу він бажає подарувати щось своєму вірному чаротворцеві і його коханій дружині. Маєток? Титул для тебе? Як гадаєш?
— Жакку, у мене є все. Все, чого б я могла бажати.
— Тільки не кажи цього королю.
— Чому ж?
— Бо тоді, моя маестро, сам Сонцесяйний король тобі заздритиме. Йому ж, бачиш, ніколи не достатньо того, що є.
— Вас звинувачено в державній зраді, маестре Жарраку Престе.
Король процідив ці слова, і запала тиша. Бо ніхто з Ради не насмілювався кинути звинувачення цьому чаротворцеві, який пройшов вогонь Нансіна, дві вже битви за Свічку і стояв тут, посеред них, гордий, мовби й не в його обличчя щойно кинули смертельні обвинувачення. Стояв, спираючись на свій ціпок, мов закам’янів. І вона стояла поруч із ним. Нечувано. Нечувана дикість. Нечуваний гріх.
Канре могла б посперечатися, що половина з присутніх не вірить у те, що вона — нижча. Та слова були сказані. Обвинувачення озвучені. Документи розкладені на столі перед королем. Свідчення того, що Канре Арлі ніколи не мала б носити золочену оливну гілку і все ж — носила її.
— Хай це почують усі присутні тут, — мовив король. — Коли торік ви, маестре Престе, здобули для нас форт Блакитної Свічки, то попрохали у віддяку оливну гілку. Привілей, якого удостоєні тільки за правом народження у високому роду. Благословенні. Обдаровані чаром чи вміннями алхіміків. Ви поклялися нам, що потребуєте цієї гілки, щоб віддати останню шану загиблій сестрі, високорідній по крові. Та тепер бачимо, як ви використали наш дар: передали благословення негідній особі. А потім зневажили ваш рід, вашого короля і вашу державу, представивши цю особу як свою дружину, рівну нам. Чи ви маєте що сказати?
Жаррак, котрий до того здавався заціпенілою статуєю, розправив плечі.
— І ви самі вірите в це? Вірите в те, що говорите: про благословення, про гідних і негідних? Вірите, що вміння торкатися чару возвеличує над усіма? Скажіть іще, що, як мовиться в Першій легенді, виводите свої родоводи прямісінько від святих.
— Маестре Престе, — обірвав його король. — Ми зібралися тут у справі конкретного, незаперечного злочину, скоєного вами та нижчою. З доказами, які надав анонімний викривач вашого злочину. Це не лекція з теології чи філософії. Утім, ваші слова перечать першоосновам нашого ладу. Що й не дивно після гріха, який ви вчинили.
— Гаразд, — чаротворець кивнув. — Я визнаю свою вину. Я вчинив цей злочин, і мені нема прощення чи пом’якшення вироку. Але моя дружина…
— Шлюби з нижчими нелегітимні. Вона не може вважатися вашою законною шлюбною жінкою, — врешті кинув хтось із радників.
— Але вона нею є, — відрубав Жаррак, жаско шукаючи поглядом того, хто зронив ці слова, мовби складав свій список смертників подумки. — І вона — непричетна. Я, користаючись своїм правом вищості, змусив її підкоритися моєму бажанню. Я взяв її силою і так само силою змусив прийняти золоту гілку. Провина за цей злочин — моя. І тільки.