— Ні. — Канре виступила вперед, скидаючи зледеніння, яке скувало її. — Я погодилася на це сама. І перш за все — посміла бажати великого маестра. Якщо це гріх — то провина моя рівною мірою, Ваша Величносте.
— Ти не гідна дивитися на твого короля, облуднице, — відповів той, гидливо кривлячись. — Твої слова не мають ваги.
Канре застигла за пів подиху від того, аби сказати все, що думала. Аби заволати — нехай лише зараз, нехай лише одного цього разу — про правду, котрої вони не хотіли бачити. Про вищість, котру вони витворили й підтримували самі. Про безмовних слуг, котрі нічого не важили для своїх маестрів, але були такими ж людьми — із плоті і крові, із гріха і святості, із невичерпного вогню. Вона могла би багато оповідати, відкривши навіть серце своє — справжнє, не керамічне. Відкривши, що є кохання — і воно не росте так, як велить золота гілка. Є добрість, гідність, сміливість — і в тому є найвищий чар, якого їм не осягнути.
Але Канре розуміла, що її не почують тут — ні Сонцесяйний, ні його набундючені радники. Тож вона знайшла Жарракову долоню і незмигно продовжувала дивитися на короля. Хай хоч це залишиться в його пам’яті — негідна нижча, котра не впала замертво і не спопеліла від його погляду. Хай так.
— Маестре Престе, чи маєте ви що додати? — церемонно спитав король.
Жаррак усміхнувся.
— Так, Ваша Величносте. Хочу сказати про найбільше знання, яке я відкрив за своє життя: наявність чи відсутність золотої гілки не визначає людину. — Чаротворець обвів присутніх поглядом, спиняючись на знайомих обличчях, і, не гублячи іронічної посмішки, видихнув: — Це все.
Похмура мовчанка повнилася шепотом. Король стояв непорушно, і на мить Канре подумалося, що він зрозумів, усвідомив щось — глибоко-глибоко, під блиском регалій і маскою незворушності. Втім, щойно Сонцесяйний відволікся від споглядання документів на столі, лице його сповнилося мстивого холоду і слова, рубані, мов сокирою, посипалися:
— Відтак ми, Його Величність король Франу, засуджуємо вас, маестре Жарраку Етелю Престе, та нижчу до смертної кари. Ви будете позбавлені привілею королівського чаротворця загинути в бою і принести найвищу честь своєму родові. Та за правом народження заслуговуєте на легку смерть, сповнену гідності. Ви приймете отруту, яка спиняє серце, — сьогодні, тут, у мене на очах і під наглядом придворних лікарів. Вас поховають у родинному склепі Престів без зайвих урочистостей та розголошення. Що ж до вашої спільниці в злочині, то нижча буде повішена, а її тіло четвертують.
— Ваша Величносте, — і тепер Жарраків голос не здригнувся. — Я приймаю цей вирок і готовий до його сповнення. Та мушу просити вас про пом’якшення для моєї жони.
Канре сіпнула чаротворцеву руку, але він лише міцніше стиснув її.
— Як ви смієте промовляти ці слова? — процідив король.
— Смію. Бо вона носить моє дитя.
— Ти підтвердиш, що вона носить дитину, — прошипів Жаррак, притискаючи артефакт до горла придворного лікаря, — або ж я спопелю тебе.
У кишеню лікаревого жилета опустилося доста грошей, але погляд чаротворця справив на того куди сильніше враження.
— Понад те, ти скажеш, що їй потрібно бути вдома, у теплі й затишку, щоб дитя виносити. Тепер іди.
Жаррак відпустив вилогу лікаревої одежі, й той поспішно покинув покій, де мав оглянути Канре і підтвердити, що слова її чоловіка — не лише спроба відстрочити страту. Хоча саме спробою порятунку це і було.
— Жарраку… — Канре метнулась до нього, але чоловік приклав палець до її вуст, обійняв і нахилився близько-близько, щоб шепіт не почула жодна палацова тінь.
— Канре, слухай мене. Слухай. У нас нема часу. Вони відпустять тебе. Щойно вирвешся з палацу — кидай усе і тікай, щезни. Їдь в Ерману. Моя матір прийме тебе в Кенсі і не віддасть нікому. Король не забажає міжнародного скандалу. Якщо вони змусять тебе залишитися тут, якщо замкнуть у палатах, як у в’язниці… Пиши моїй матері. Пиши негайно, не чекай. Напиши Толіо, хай спробує тебе виручити. Підкупи покоївок, охоронців, усіх — хай проведуть тебе таємними ходами…
— Жарраку, спинися. Ти що, не усвідомлюєш? Вони тебе вб’ють! — Канре вчепилася обома руками в сорочку на його грудях і струсонула щосил. — Вб’ють. Тебе. Сьогодні — ти чув короля.
— Так. Тому ми говоримо про твою втечу. Коли…