— Я ніколи не накажу тобі, — рішуче повторив маестр і відпустив її.
— Я дивлюся на вас, — видихнула Канре, стараючись навіть не кліпати. — Я дивлюся на вас, — повторила.
Жаррак на ці її слова підхопився з крісла. Раптом опинився надто близько — і разом з ним підступили всі страхи: що ти робиш, це ж чоловік. Його тіло. Його жаске тепло. Густий запах. Нагадування про приниження і біль, які приносили їй стільки разів… Чоловік, який ховає дике щось під мереживними манжетами й вишитими лацканами. Не слабкий попри ту дрібну рану. Не дитя попри те, як зве його тітка. Він може скрутити твої руки за спиною, навалитися всією вагою і розчахнути навпіл. То що ти, дурепо, робиш тут? Пригоди забажала, бо він тобі кілька добрих слів сказав?
«Це чоловік, — повторила собі Канре, — якого ти сама забажала. Він — не інші».
Жаррак занурив одну руку в її волосся, смикаючи всюдисущі шпильки — кілька задзвеніли на підлогу. Друга рука лягла на талію Канре — спершу легко, мов боялася спротиву, далі вимогливо. Юнак і сам дивився на неї з невір’ям — мить, дві вичікував, перш ніж поцілувати.
А тоді вже вони торкались одне одного похапцем — так, мовби треба було викрасти цей момент у когось. Так, мовби за спиною стояла смерть. Канре відповідала як уміла — дотиком на дотик, із секундним розмислом про те, як правильно. Проте ні правильного, ні помилкового не було.
На мить їхні погляди зітнулись, і гарячка відступила. Чаротворцеві вуха та щоки вкрай побагряніли, і це додало Канре сміливості вимовити вголос несусвітню безсоромність:
— Мені цікаво спробувати, як воно: коли сама того бажаю.
Жаррак не говорив нічого більше. Ні коли провів пальцями від її потилиці вниз по спині. Ні коли розв’язав шнурівки на сукні. Ні коли вивільнив волосся від останніх шпильок. Ні коли задмухнув свічку, котра смикнулась і піддалася, впускаючи до кімнати темряву.
Канре навпомацки перерахувала складки на рукавах його сорочки, а тоді розпустила шворку на комірі і дрібно затремтіла, коли її нижня сукенка впала на підлогу. Але руки Жаррака згасили це тремтіння.
Коли ковзкий шовк простирадла торкнувся спини, Канре втягнула носом повітря. Шовк був прохолодним, Жаррак — теплим. Гарячим, мов грубка. Виваженим, як той, для кого діяння тіл уже знайоме і не потребує поспіху. А їй здавалося, що це вперше.
Справжнє чаротворення.
Розділ 5. Щоденні катастрофи
Слуги залізно дотримувалися наказу не заходити до маестра. Канре лежала в нього на грудях, тицяючись підборіддям у западинку біля золотої гілки. Одна рука Жаррака малювала спіральні візерунки на її спині, друга перебирала волосся. За вікном сірів світанок, котрий скоро обіцяв обернутися денною спекою. Ніч розвіювалась, і легковажність разом з нею.
— Ви могли б звернути увагу на будь-кого, — завважила дівчина на Жарракові ніжні слова.
— Будь-хто не кинув би Мерселлі в голову пляшкою, — пробурмотів маестр, дихаючи просто їй у маківку. Його дихання, таке близьке, бентежило дівчину, хоча перед тим, в обіймах нічної темряви, вона чула його набагато гострішим, зривчастим і гарячим. — Та я розумів, що не можу. Просто підійти до тебе й наказати підняти очі — так, як чинили інші. Не можу.
Дівчина зіслизнула на ковзку постіль і сперлася на лікоть, підтягуючи покривало до самого підборіддя.
— Інших це ніколи не спиняло. Ми належимо вам. Ви правите світом. Тож чому?
Канре хотілося бодай якоїсь відповіді зараз так сильно, як кілька годин тому — рук Жаррака, вуст Жаррака і його самого — якомога ближче, якомога глибше, якомога повніше.
— А чому ти стала на мій захист, хоча знала, чим це загрожує?
Канре обдумувала відповідь, проте всі слова видавалися надміру помпезними і не відображали того, що їй хотілося б сказати. Про що були ці слова, котрі дзвеніли, як пустопорожні брязкальця, десь між язиком і піднебінням? Канре не вимовила жодного.
Натомість діткнулася губами вуст юнака й відсторонилась, аби не було спокуси продовжити цей поцілунок та втратити ниточку відповіді.
— Я думала про ризик і справді злякалася тоді. Але не хотіла, щоб з вами сталося щось погане, Жарраку. От і все.
— Завваж, ти вперше назвала мене на ім’я! Що ж до твого «чому», то мене привабили твоя сміливість і ризиковість — нечасто побачиш їх за маскою бездоганної служки. Далі я почав придивлятись і, день за днем, незчувся, як мій погляд прикипів до тебе, а отоді вже… — Усмішка юнака розтанула, мовби в передчутті, що таким словам небезпечно звучати. Проте він зважився — і вони прозвучали.