Вільні дні сплітались, а Жаррак надто бадьоро снував плани, як він спершу забере Канре в маєток Престів, тоді поїде з нею до матері в Альтесштадт і вигадає щось із її статусом. Служка дивувалася далекосяжності його планів і нагадувала про Юонну, котру вже запросив на роботу Прест-старший. Чаротворець не поділяв скепсису дівчини. Адже звичка отримувати все, чого захочеться, вросла в його натуру так міцно, як оливна гілка — під шкіру. Тож він запевняв, що все буде гаразд.
Але тоді повернулася маестра Альвіанні, і почалося пекло.
Пекло приїхало з панією в одному екіпажі. Звалося воно маестрами Гвеннаном та Гілланом. Перший мав скрипучий голос затятого курця й міцні ноги — мабуть, любив блукати гірськими стежками біля Лалаки, адже місто заледве втиснулось у смужку землі між скелями і морем. Другий гість говорив мало, а підборами нетерпляче постукував по паркету, ніби підганяв час. Це Канре примітила, коли принесла частування до вітальні, де гості балакали з маестрою.
Гвеннан та Гіллан Альвіанні виявилися названими синами маестриної сестри, котра, на превелике щастя всіх, передумала помирати. Обидвоє юнаків належали до далекої та бідної родини, яка жила біля кордону з Ліром. Гості планували залишитися на кілька днів і поїхати далі до Орле — по інгредієнти для порошків, бо Гвеннан займався алхімією.
З поверненням маестри дрібні завдання сипалися й сипалися, проте Канре старалась виконувати все гарно і швидко. Так, мовби це дозволить зашторити справжні думки й неохопну радість днів, вирваних похапцем за відсутності господині вдома. На біду, все доводилося робити без допомоги Юонни, котра поділася кудись — мовби й не поверталася з Лалаки, хоч бути такого не могло.
Після вечері, коли Канре поспішала постелити маестрам у гостьових спочивальнях, вона ледь не зіткнулася з одним із них у коридорі. Пан Гіллан пірнув убік, звільняючи їй шлях. Але тут щось ударило по нозі — Канре не втримала рівноваги і впала навзнак, просто на тонкі простирадла, просочені ароматом листя м’яти для свіжості.
Гість, котрий височів над нею, простягнув чорний ціпок, тицьнув ним у ногу дівчини нижче коліна, котре оголилось при падінні, й буркнув:
— Надто худа.
Служка вивільнилася з-поміж простирадл та опустила голову до підлоги в подобі клякання.
— Прошу вибачення за мою неуважність, — прошепотіла вона, хоча розуміла, що удар ціпка був навмисним.
— Іди вже, — відказав маестр і поважно поплив до вітальні, звідки долинав сміх пані Альвіанні.
Канре глибоко вдихнула і повернулася до комірки за чистою постіллю. Вона тішилася, що Гіллан назвав її «надто худою», бо хтозна, що було б в іншому випадку.
Уночі, за північ, дівчина ковзнула до Жарракової спочивальні. Сходи для слуг дозволяли їй піднятися на другий поверх саме біля дверей чаротворцевого покою — останніх ліворуч. Вона не взяла свічки — ноги добре вивчили цей дім.
Жаррак зустрів її на порозі, широко всміхнувся і затягнув усередину. Одна його рука ще зачиняла двері — три клацання в замку, — а друга вже розплутувала косу Канре.
— Жарраку…
— Тс-с… — шепнув маестр і притиснув її спиною до дверей. — Розмови потім. Я вже вичерпав свій словесний запас на тітоньку та гостей.
— Ти розбила коліна, — спохмурнів Жаррак, коли опісля запалив свічку, а спалах білої шкіри Канре здивував плямами засохлої крові на обох ногах.
— Упала в коридорі. Не помітила, що поранилася, — збрехала вона.
— Давай зцілю.
— Не варто. Не хочу звикати, що ти позбавляєш мене найменших подряпин. Я ж не можу тобі допомагати навзаєм.
— Ти й не повинна, — заперечив Жаррак і поморщився. — Мені зрозуміло, що ми різні і ти не володієш чаром, але це пусте. А кузен Гвеннан, за його словами, непоганий цілитель, хоча більше займається алхімією. Тож у разі чого я зможу попросити його про послугу.
— І як тобі знайомство з родичами? — спитала Канре, щоб утекти від теми.
— Доволі цікаві панове. Чваньковиті трохи, проте це звична річ для тих, хто вирвався з низів і страшенно боїться, що його раптом сприймуть менш великим, ніж личило б. У Гіллана є цікавий і вельми рідкісний артефакт: власність Мерселлі, яку його родич виграв на дуелі. А Гвеннан згадував за вечерею, що хотів вступати до гільдії алхіміків, але зіслизнув з теми, коли я спробував дізнатися, чому ж не вдалося. Мабуть, тітчина сестра відправила наших гостей здобути собі протекцію в столиці, хоч вони й кажуть, що прямують до Орле. А тобі вони якими видалися?