— Маестр Гіллан увесь час стукотить підборами по паркету. Мовби мріє схопитися на ноги й утекти.
— О, знову підмічаєш деталі, на які не звертаю уваги я. — Жаррак тихо розсміявся, а тоді сягнув рукою під подушку і дістав звідти складений ціпок.
— Ти тримаєш артефакт тут? — здивувалася Канре.
— Мені так певніше. Люблю, щоби зброя була поруч. — Юнак двічі вдарив по навершю, щоб ціпок розтягнувся в повний розмір. — А тепер до справи: ми вже трохи розігнали тобі кров. Тепер буде легше зцілити коліно.
— Що ж до Юонни, то вона не повернеться до роботи тут, — повідомила маестра Альвіанні наступного дня після приїзду. — Бо чкурнула на нове місце праці. Вона обрала це, і таким було побажання мого брата, який теж завітав у Лалаку. Ось вона й повіялася… Паскудниця невдячна! А мені тепер шукати нову служницю…
Маестра сказала ще кілька смачних слів про Юонну, а тоді спохопилась і повернулась до помічниці:
— До роботи, Канре, до роботи! Те, що твоя подружка нас покинула, не означає, що я не можу й тебе прогнати геть. А то ходиш, мов сновида. — Пальці господині схопили її руку і впилися нігтями так сильно, наче хотіли проштрикнути долоню. — Затям собі: сновидіння — туман! Облиш їх. Якщо життя дороге…
— Слухаюся, маестро, — відповіла дівчина покірно.
Але в неї й на думці не було послуху. На думці було світле волосся, яке плутається між пальців, здавлений придих, котрий лоскоче шию, і сліди від цілунків, що необачно залишилися з ночі на її шкірі, і високий комір сукні заледве це приховав.
Наступного дня маестр Гіллан за обідом впустив чашку з чаєм і обпік руку Канре. Жаррак увечері завважив це. Але дівчина пояснила, що неприємність сталася на кухні, коли вона забарилась, а Лора розливала окріп у заварнички. Хлопець похитав головою й порадив їй рідше навідувати його та більше спати. Він, на щастя, ніяк не зіставив опік із гостями. А в молодого маестра з кузенами наче ладилося: за вечерею Гвеннан частував Жаррака домашнім вином з найкращого — так він казав — винограднику у всій Лалаці, котрий прилягав до їхнього скромного маєтку.
Уранці по тому дівчині не вдалося побачити коханого дорогою до Лекторійного дому. Перед тим як піти до пекарні, вона кілька хвилин постояла біля воріт, наче переглядала список покупок. Тоді ще привіталась із Осваном і Катліном, побесідувала з ними, проте племінник панії так і не з’явився.
— Казали ми дядько, же лірці перечать про свої воїнства під Свічкою, — ділився непевними новинами пан у пекарні, складаючи до великої торбини цілу гору булочок із цинамоном. — Мовляв, не так: то не їхні, а одноосібно котрогось гранда, котрий там щось не поділив з місцевим герцогом, і вони заїлися.
— Про мене, хай би вони просто піждали, заки королі все вирішать, — пробубнів пекар. — Непевна воно річ: щось у прикордонні шурхотіти. Так, краленько? — Він підморгнув Канре й узявся пакувати випічку, яку вона брала зазвичай, але сьогодні — втричі більше, з розрахунку на гостей.
— Не знаю, — відповіла служка, неохоча влізати в розмову, котра тягнулась тут весь день, обростаючи новими й новими подробицями, домислами, чутками та вигадками. — Покладіть ще, будь ласка, оті два з цедрою, — вказала вона за спину пекаря.
Пані Альвіанні любила лимонний присмак, а бажання догодити їй зараз заполонювало думки.
— Та вони просто хочуть пригрозити тим, що за спиною в їхніх чаротворців дуже військо, ото й усе. Тилько наші хлопці їм ніколи не програють, — гиркнув одноногий торговець зі знанням справи. — Бо що то є — їхнє військо супроти наших Престів чи д’Оленів?
— І Престу, й д’Олену можуть прохромити довбешку, — цвиркнув пан від дверей.
— О, та певне! — аж зареготався одноногий. — Тільки перш ніж дістатися до їхньої довбешки й випалити весь чар, поляжуть сотні, а то й тисячі. Я бачив, як воно діється: шурх, хрясь, ті їхні кляті чорні ящики… Тоді все спалахує — і будь здоров, тікай не тікай — здожене, спалить начисто. Їхній вогонь — із самого пекла, а не оце, що у вас в печі бухкає. І самі вони, тьху… Думаєте, Іскристий такий дурний, аби віддавати своїх вояків на поталу такій моці?
Усі примовкли. На торгівця зиркали з повагою: то був один із солдатів, котрі вижили у війні Роаля. А ще — один з небагатьох, котрі не спилися після того й не пішли жебрати. Він натомість відкрив магазин дрібного краму в Нижньому місті. Дружина пекаря була йому сестрою.
Під час війни Роаля претендент на престол прийшов під мури столиці з військом. Тоді на його боці були раптовість і нахабство — а ще підтримка кількох могутніх чаротворців, найнятих у Лірі. Проте королівські сили переважили. Але поки вони їхали з переговорів на північному кордоні, де імператор Ермани не поділив щось із королем Франу, на обороні столиці стояли геть не готові до того люди під керівництвом геть не готових до того юних чаротворців. Війна була коротка і кривава й посіяла ще більше неприязні до лірців, котрі, на поважну думку більшості, легко порушували будь-які закони честі, якщо йшлося про дзенькіт лере.