— Та то і я так думаю. Не стануть вони по-варварськи йти в атаку. А лірські чаротворці й черствої хлібини не варті, — підтакнув покупцеві пекар, обв’язуючи мотузочком коробку з тістечками для Канре.
— Не кажи чого не знаєш, — буркнув одноногий, мовби ця заувага образила саме його. — Лірці — найжорстокіша зараза у всім світі.
— Ади які ви всі знавці! Великий маестр Прест уже якось мав честь розбити їхню армію. І зробить це знову в разі потреби, — хмикнула старша пані з кам’яним лицем, котрій було однаково, хто супроти неї стоїть.
— Прест, ну так, — процідив крізь зуби одноногий. — Якби я вродився під знаком оливи, то і сам би міг чужинські армії розметати завиграшки. А так нема чого ляси точити.
Канре важко уявляла собі, як хтось може вийти проти цілої армії, хоч вона й чула перекази, як споряджені алхімічними порошками чаротворці минулого діяли так — і здобували перемоги. Та тут пекар поклав перед нею коробку з випічкою і клацнув пальцями.
— Агов, панночко, ви заспали? Не займайте мені черги!
— Перепрошую. — Канре стрепенулась, підхопила покупки обома руками й проштовхалась до виходу повз статечну пані, одноногого торгівця й незнайомих покупців, один з яких недвозначно свиснув їй услід.
— А, ось і ти, пропаща наша! — Осван перестрів її біля маєтку. — Тут Лора прибігала й казала, же панія потребують тебе вже.
— Коли це було? — Дівчина вклала коробки в руки охоронця і обтерла долоні об плащ.
— Давненько, — скривився Осван, знаючи, чим загрожує спізнення.
— Дякую. Пакунки — на кухню. Будь добрий.
Вона побігла алеєю до дому, на ходу обдумуючи, що могло статися. Найпевніше — примха маестри, котра забула, що сама відправила помічницю до міста. Гірше — вона дізналася про неї та Жаррака.
Канре обсмикнула нервові думки. Пані Альвіанні ніколи не перечила, коли гості розважалися. Ніколи — за винятком того разу, коли панотець Фільон узявся вирізати на її ногах візерунки. Тоді маестра виштовхала шановного гостя геть. Того вечора Канре шанувала панію як ніколи, а та обурено твердила, що нікому не вільно нищити красу в її домі. Окрім, ясна річ, неї самої.
Канре перевела подих, пригладила рукою волосся і застукотіла в двері покою.
— Прошу пробачити моє спізнення…
Вона ввіткнулась поглядом у килим. Нещодавно його замінили: забруднений кров’ю маестра наказала викинути, хоча плями ще можна було вивести. Для цього існував навіть простий чар, але маестри вважали за поганий тон відчищати плями своєю силою, адже мали на те повно слуг.
— Дорога з дому до пекарні займає двадцять хвилин неспішно, — відказала господиня. — Дорога з пекарні додому займає двадцять хвилин неспішно. На закупи потрібно не більш ніж десять хвилин. Якби ти не стовбичила на воротах половину з цього часу, щебечучи до Освана, то встигла б, навіть якби черга стояла надвір.
— Я завинила. — Канре хутко опустилась на коліна. — Смиренно прошу пробачення.
— Я даю тобі привілеї, які іншим і не снилися. Даю вдосталь волі в надії, що віддячиш мені покорою і сумлінністю. Але замість виконати справу, ти витрачаєш робочий час на пустопорожнє базікання.
Канре мовчала. Хай краще маестра думає, що вона базікала з охоронцем, аніж виглядала її племінника!
— Адже він тобі небайдужий, визнай, — повела маестра м’якше. — Думаєш, що статний красень завжди дивитиметься на тебе і між вами зростатиме глибоке почуття, правда ж?.. Але ти помиляєшся. Спалах зацікавлення твоїм тілом мине. Що тоді важитиме більше: вірність мені, котра піклується про твій добробут так довго, чи секунда задоволення з тим, хто зникне з твого життя?
— Маестро, в мене немає почуттів до Освана, — хрипко відповіла Канре. — Я пам’ятаю ваші настанови. Можу присягнутися іменем Кари.
— Мені не треба таких присяг, — гиркнула маестра, мовби ім’я загиблої служки злякало. — А тепер іди збирайся. Гості забажали побачити місто. Супроводжуватимеш мене, тому приведи волосся до ладу — маєш вигляд, мовби бігала по лісах весь ранок. З Осваном чи без — знати не хочу.