— Але ви подумайте, — докинув Гіллан.
— Я подумаю, — хрипко відповів Жаррак, голос якого під впливом застуди втратив дзвінкість і тому звучав погрозливо. Або він справді хотів так звучати. — Не мав раніше нагоди відвідати Лалаку, а так, можливо, нам буде про що поспілкуватися, кузене.
Він повернувся до Гіллана, обдаровуючи того найсвітлішою з усмішок. Гість не залишив випад без відповіді:
— Запевняю, ваша турбота лестить мені. Але боюся, що, як представник великого дому, ви маєте значно важливіші справи. Тим більше, у світлі тієї загрози, котру нам навіює Аль-Аканте.
— Так, важко жити з небезпекою під боком. Ніколи не знаєш, коли все може зірватися й піти шкереберть.
— Та з вами такого, безперечно, ніколи не траплялося.
Канре здалося, що між маестрами йде поєдинок. Але пані Альвіанні швидко перебила їх і звернула розмову в буденне русло — Орле, куди їхали її племінники, та все, що може там привабити, окрім бажаних алхімічних порошків.
— А ви, любий Гвеннане, — повела вона, — можете оповісти ще, як мали на думці вступ у гільдію алхіміків? Зізнаюся, вчора мене так хилило до сну, що я пропустила більшу частину вашої оповіді.
Племінник стримано всміхнувся.
— Пані Юріт, це стало б великою честю. Та, запевне, я ще не сягнув достатнього рівня вмінь, аби помислити про таке. До того ж гільдія дуже прискіплива в доборі кандидатів.
— О любий Гвеннане, тут, як і всюди, важливо знати тих, хто відчиняє двері. Якщо ви зможете залишитися в нас, то неодмінно ввійдете в спільноту, яка може зарадити й посприяти вашому бажанню.
— У нас багато роботи вдома, — втрутився Гіллан.
— Дійсно, — кивнув алхімік. — Пані Юріт, що ж до гільдії, то я цікавився деталями вступу. Проте нам недвозначно натякнули, що рід, який ще й має кровні зв’язки з нашим південним ворогом, не бажаний у когорті найвищих Франу. Навіть якщо ми знайдемо того, хто забажає посприяти цьому фінансово.
— Хотів би я знати трохи більше про ваше ремесло, — долучився Жаррак. — Я з дитячих літ завчаю слова заклинань та їхні поєднання з порошками. Але як виготовляють нові суміші — незбагненна таємниця!
— Ну, бачте, родичу, воно таємниця і для мене. Ти просто береш і змішуєш, зважаючи на досвід попередників. А часом сильне зілля вдається випадково.
— Або береш і вичитуєш його в щоденнику давно спочилого родича, — вклинився Гіллан, та алхіміка його слова, вочевидь, образили, бо він метнув у брата невдоволений погляд. Тоді дістав скляну баночку з кишені і сипонув щось собі до вина.
— Трохи спецій. Сам змішую, аби присмачити, — пояснив він панії.
Дівчина здивувалася: гаряче вино зі спеціями подавали в них лише взимку. А досипати щось до холодного здавалось їй дивною ідеєю. Та що далі на південь, то більше кухня схильна до того, щоб сипати всюди тертий мускатний горіх, перець, і то якомога більше, трохи подрібненого базиліку, котрий забиває ароматом усе, і зверху обов’язково вкинути пучку дрібних, як пил, суланнських прянощів, що їх привозили купці в порти Нісаля та Нансіна.
— Хочете скуштувати? — запропонував Гвеннан тітці й Жарракові.
— Так, певна річ. Ви знаєтеся на смаколиках, як я вже впевнився вчора, — усміхнувся чаротворець і простягнув кузенові бокал, куди той досипав решту спецій.
Поки маестри снідали, Канре встигла ще попоратися в гостьових спальнях: розправила свіжу постіль і збила подушки. Під час заправляння ковдри рука її ковзнула у пройму між матрацом та узголів’ям ліжка. Там знайшлося щось тверде й холодне.
Дівчина кинула погляд у бік дверей — нікого. Тоді акуратно підчепила двома пальцями знахідку: та була невеликою. Канре видобула на світло баночку, наповнену дрібним темно-брунатним порошком. Шийку баночки оторочував срібний візерунок. Канре вирішила, що це порошки чаротворців — ті, котрі вони використовують для різних видів заклинань. Жаррак повідав про них трохи після невдалої дуелі з Естіенном Мерселлі. Він-бо важко уявляв, як воно — жити й не знати про порошки бодай дещицю.
Дівчина вирішила, що маестр Гвеннан впустив свою мішанку перед сном. Проте в баночці ще виднілися гвоздикові сухоцвіти. Канре сумнівалася, що вони потрібні для чаротворення — радше для присмачування вина, яке так полюбляє родич панії.
Та вона обережно опустила баночку туди, де знайшла: згубив маестр щось чи ні, їй не варто чіплятися за цю знахідку. Господиня он карала слуг, навіть якщо вони торкалися її дзеркалець чи пудри. То як же може роздратуватися гість, якщо дізнається, що якась там Канре впхала носа у його безцінний — а коштували вони багацько — порошок? Ні-ні, такої біди їй не треба.