— Маю тобі дещо розповісти. Без свідків, — повідомив Жаррак, коли по обіді вони з Канре вирушили на пошту.
Дівчина на мить затрималася біля воріт і кивнула Осванові, помітивши його стривожений погляд: мабуть, турбувався, як обійшлося її вчорашнє спізнення. Кивка було достатньо, аби замінити слова «Зі мною все гаразд». Втім, навіть якби пані Альвіанні знову вганяла їй трояндові колючки у шкіру чи наказала відшмагати на задньому дворі, то Канре кивнула б Осванові так само. Якби ж із нею сталося щось насправді недобре, то всі в маєтку дізналися б про це.
Вони відійшли від воріт і перетнули вулицю, перш ніж Жаррак продовжив:
— Кузен Гіллан, той, котрий прискіпався до тебе…
— Маестре, він не зробив нічого поза…
— Я бачив достатньо і не дурний, аби додумати решту. Він доскіпувався й до інших — просто ти трапляла на очі надто часто, ти ж помічниця тітоньки. Я його вранці попередив, щоб таких прецедентів більше не ставалося.
— Дощ, маестре. — Канре помітила розсипи темних цяток по бруківці і спохопилася, що ще вчора Жаррак лежав із гарячкою. Хай тіла чаротворців вельми стійкі до хвороб і відновлюються швидко навіть після страшних ран.
— Дрібниця, — відказав юнак, потім нап’яв каптур синього плаща і продовжив: — Думаю, мій родич на порозі зриву.
— Боюся, я небагато чула про це… — зізналась дівчина, бо історії про так звані «зриви» розташовувалися в її думках десь між історіями про фейський нектар і прокляття часоспалення.
— Ти й не мала б такого чути. Зривів не афішують. Вони, проте, стаються. Коли чаротворець використовує забагато сили одразу, він може вигоріти так, що чар ніколи більше не підкориться. Або ж — якщо в його руках опиняється артефакт, який не підходить, і сила пручається. Таке ж і з холодною зброєю. Незручне руків’я, неправильний розмір чи вага — і нічого хорошого з цього не вийде. Розумієш?.. Артефакт Гіллана — не для його сил. Уже і його аура видає неприємні зміни. Але він відмахнувся від моєї зауваги.
Канре знову кивнула й піддалася думці про те, а чи не був на межі зриву і той, хто стратив Кару? Чи не стала її смерть тільки примхою чаротворця, котрий насправді ніс небезпеку в собі?
— Вони з братом їдуть до Орле, де мають намір вирішити це питання — святі відають як. Тому я й розповідаю. Щоб ти розуміла: Гілланова поведінка — не просто примхи розпещеного пана. Він може вийти за рамки. Стережися. У разі чого скажи йому…
— Я не можу сказати вашому кузенові, що він на порозі зриву. Чи що виходить за рамки, — з осудом перебила Канре. — Ви ж знаєте.
Миті вистачило нагадати про те, що Жаррак так старався забути й притлумити: вони по різні боки. Чаротворцеве лице зблідло, і він відрізав:
— Тоді я не спущу з гостей очей до їхнього від’їзду. У домі, де я живу, пануватиме спокій.
Після прогулянки на пошту Жаррак поскаржився на слабкість і піднявся до себе. Маестра Альвіанні ж наказала Канре піти до смарагдової зали після вечері:
— Розваж моїх племінників. Я поки що зазирну до бідного Жакку. Чи ж не казала йому нікуди не виходити і бодай день відпочити? Ото вже непосидюще дитя! Тепер знову лежатиме з гарячкою…
Червоні і білі квіти на килимі спліталися перед очима Канре. Вона пригадала гру з дитинства, коли з сестрами викладала на першому снігу кленові листочки, а Кара казала: ступиш на біле — і пощастить, ступиш на червоне — і буде кров. Цікаво, чи не вигадала сестра цю гру в смарагдовій залі…
Обидва Альвіанні сиділи спиною до неї й розмовляли.
— Підійди, служко, — наказав Гіллан, котрий першим помітив її.
Біла квітка, квітка червона…
Канре задріботіла по візерунках, і барви змішалися перед очима.
— Підведи очі на мене, ну ж бо.
Канре послухала маестра, але перед цим погляд ще встиг вихопити клаптик килима, на котрому вона стояла: квітка червона.
Маестру Юріт застала зненацька реакція дорогого племінника, котрий мав би лежати в ліжку, пити бульйон і набиратися сил для подолання невчасної, літньої застуди. Він же підхопився зі своєї постелі допіру так різко й швидко, ніби його пекло покривало.
— Ви дарма залишили помічницю з гостями, — мовив Жаррак, зав’язуючи під шиєю шворки сорочки.
Говорив він наче спокійно, але Юріт помітила, що племінника тіпає — гарячка не відступала.
— Жакку, ти поясниш мені до пуття, що в тебе вселилося? — здивувалася пані, бо хворий уже взував туфлі з твердим наміром кудись іти, написаним на його високому наморщеному чолі.