Канре прислухалася — Жаррак шепотів щось, дедалі гучніше.
Раптом Гіллан сіпнувся і вдруге випустив артефакт із рук, а тоді зиркнув на власну долоню. Ніби його щось укололо чи обпекло. Потягнувся за кинджалом, але щойно схопив його, як руків’я задиміло, а нитки чару рвонули увсебіч.
— А я ж казав: справжня сила Мерселлі не втримається в твоїх руках, — прохрипів Жаррак.
Гіллан заволав, наче його шматували. Чаротворцева шкіра вкривалася рваними стібками порізів. Срібні нитки вибухали, збирались у вузли та обплітали свого творця. Жаррак як міг ухилявся від них, але руйнівний чар зачіпав і його.
Коли Прест розвернувся до Гіллана, той тримався за голову обома руками й далі кричав. З його долонь пластами сходила шкіра, оголюючи м’язи й кістки на фалангах пальців.
Ціпок торкнувся скроні Альвіанні.
Той упав — і крик урвався.
Чар розвіявся.
У моторошній тиші ще завихрювалися нитки й сипались останні іскри.
З Гілланових рота й носа юшила кров. Юшила неспинно, потемки зливаючись із його чорним волоссям. Осклілі очі теж запливли кров’ю. Перекошене обличчя прорізали подряпини і вкривали опіки. Руки сіпались, обліплені рваними клаптями шкіри, а тоді теж завмерли.
— Він не міг… — пробурмотів Гвеннан, котрий враз розгубив іронію, і рушив до брата. — Яке ж чудовисько…
Канре підбігла до Жаррака, не чекаючи дозволу чи наказу маестри. Опустилася на землю поруч — чаротворець сидів, отупіло дивлячись поперед себе, — і спробувала оцінити, наскільки він зранений. Права рука понівечена вся. Рукав сорочки не ховав страшної картини: рани подекуди горіли припаленими цятками, подекуди сочилися кров’ю. Опіки обліпили плечі й шию. Почорнілі крайки ран нагадували контури на мапах. Панія прошелестіла поруч. Зойкнула:
— Мертвий!..
— Канре, — шепнув Жаррак, насилу розпускаючи вцілілою рукою комір сорочки, — здається, зі мною станеться дещо…
Дівчина придивилась до його грудей — і крізь тонку тканину, пропалену подекуди наскрізь, побачила, як по них розповзається чорна пляма. Ніби хтось упорскував під шкіру маестра чорнило.
— Я накладав отой щит, щоб відстрочити удар… — додав юнак. — Але він не може це спинити.
Розділ 7. Крок на червоне
Канре летіла вулицею, ковзаючи на вологій після дощу бруківці.
Після дуелі, котру Гіллан програв, служка вірила: його брат зцілить Жаррака, як велять закони честі. Вони ж не могли гаяти час — рана, якщо не смертельна, то близька до того, мала наздогнати чаротворця. А той уже навіть не міг встояти на ногах.
Проте Гвеннан Альвіанні висловив щире співчуття і зізнався, що його цілительська майстерність і вполовину не така потужна, як необхідно за такої рани. Проте пані Альвіанні мовби знала це наперед, бо не розгубилась і відправила Канре до дому Мерселлі, бо ці жили найближче — по той бік парку біля Лекторійного дому.
Служка побігла як була — в розірваній сукні, застібнутій кількома шпильками. Та ще накинула на плечі плащ, аби не світити нагою спиною, бо в такому стані зустріч із міською вартою могла зле для неї обернутись.
Вона на ходу прохала святих, щоб Мерселлі врятували Жаррака. Та чи знав хто-небудь про образу, яку молодий Естіенн зачаїв проти племінника панії? Чи могло це коштувати йому життя?..
На щастя, в домі сусідів світилося. Темна будівля випирала помпезними балконами на вулицю, з відчинених вікон лилась музика. Мабуть, святкували.
Усередині Канре все стиснулося, коли вона наблизилась до дверей. Всоте повторила в голові слова, котрі веліла сказати панія. І всоте запевнила себе, що все буде добре. Що темна пляма крові на Жарракових грудях не розростеться вглиб до його серця. Що вони встигнуть.
Дівчина зняла каптур і вперше постукала в головні двері важким кільцем, припнутим у пащі лева — гербового звіра дому.
Їй здавалося, що все надто довго: і кроки, і скреготіння замків. Опустила погляд на вичовгані сходи, які бачили багатьох гостей.
— Вам кого?
Двері відчинились, і в поле зору потрапили чорні черевики, потертість яких приховувалася за ретельно наведеною чистотою. Слуга швидко оцінив неочікувану гостю і, не чекаючи відповіді, додав:
— У нас закритий вечір. А тобі не личить сунути носа до головного входу.
— Я з дому Альвіанні. За наказом самої пані, — відповіла дівчина, підводячи очі. — Їй потрібен ваш глава.
— Отож, служка Альвіанні… — Лакей Мерселлі вагався кілька секунд, котрі здалися Канре вічністю, і продовжив: — Можеш почекати на задньому дворі. Там і частування є. А коли гості роз’їдуться, я доповім господареві.