— Це що — теж втілення благословення? — сварливо кинула маестра, висмикнула сиву волосину та стріпнула її з пальців. — Я старію, Канре. Це триватиме до кінця моїх днів. Нехай корсет тримає талію — що ж, це легше, ніж тримати обличчя в товаристві, сповненому жал. Рукавички приховують судини, а трояндова вода пом’якшує шкіру. І слава вищим, хтось придумав пудри та рум’яна!.. Але попри все я старію. Врешті в цьому тілі не залишиться нічого красивого.
Канре змовчала, хоч думала, що пані Альвіанні виглядає блискуче, як одна зі статуй у парку біля Лекторійного дому, котрі не соромилися власної наготи при світлі дня.
— А мій племінник, він вродливий?
— Звичайно, пані.
— А що найчарівніше в мені? — Маестра Альвіанні озирнулася через плече.
Питання тривожило. Десь тут мав ховатися підступ.
— Ви сама досконалість, — мовила Канре.
Панія хмикнула й махнула рукою, проганяючи помічницю. А по тому ще хвилину роздивлялась себе у дзеркалі, вишукуючи свідчення нищівної поразки перед впливом часу.
Наближався прийом у Мерселлі, і Жаррак здійснив безнадійну спробу запросити Канре туди, підмовляв її вирядитись у єдину ошатну сукню й подарувати йому бодай танець. Та вона, начисто позбавлена його вміння тримати голову в хмарах, вмить зруйнувала Жарракову ідею й повідомила, що її завиграшки викриють і впізнають часті маестрині гості.
— Не впізнають, — заперечив чаротворець. — Їм, захмелілим та розвеселеним, і на думку не спаде зіставити мою супутницю зі слугою.
— Жарраку, здається, ти недооцінюєш спостережливість людей. Та в мене на чолі написано, що я слуга.
— На твоєму чолі буде маска. А з потилицею все гаразд. Ти ж не хворіла.
Канре заперечно похитала. Сліду синьої міттги, який носили всі, хто пережив хворобу, на ній не було — пощастило. Та знаку оливної гілки не було теж.
— Якщо турбуєшся через тітоньку, то вона й не збирається на гостину.
— Наче ти не знаєш мінливості її настрою.
Жаррак замовк. Канре танула під його поглядом, мовби дешева свічка. Вона нарешті усвідомила небезпеку дивитися комусь в очі: якщо раніше це означало приниження, то тепер дівчина, навпаки, падала в тепло та млість. Та Канре таки видихнула «ні».
— Плекатиму надію, що ти колись іще потанцюєш зі мною, хай і не на тому прийомі, — зсумовано відказав чаротворець.
— Прекрасно. Тоді остерігайся залізних аргументів, які мої підбори можуть навести носакам твоїх лакових туфель!
Коли настав вечір, маестра Альвіанні наказала служці не відлучатися з дому й навіть носа не потикати до парадних зал. Проте дівчина мала іншу домовленість із Жарраком.
— Ваш племінник, маестро, попрохав мене принести йому порошку з кореня маддини, який він п’є після отрути пана Гвеннана. Бо не хоче носити ліки в кишенях увесь вечір і дзеленькати на святі, а мені пройтися близько.
Панія Альвіанні примружилась і зненацька спалахнула:
— Канре, ти — моя слуга! Моя, а не маестра Преста! Йому пора б найняти собі когось, як годиться. Не знаю, як воно в Альтесштадті, де звіку все на купу, але в нас, коли ти не знала, це непристойно, щоб служка стільки бігала за гостем. Хочеш, щоби про тебе балакали всі?.. Вважай, що я скасувала його прохання, і хай воно тебе більше не турбує. Сиди в комірчині і ні кроку!
— А ви се куди ладитеся? — спитала Жюссі запопадливо, спостерігаючи, як Канре нашвидкуруч переплела коси, заколола їх на голові кількома шпильками і сягнула по плащ.
— А що тобі? Маю справу, — відказала дівчина, роздивляючись у дзеркалі червону висипку, котрою обличчя вирішило нагородити її перед кревними днями. Утім, це був також і знак того, що брудна кров скоро покине її тіло, а з нею — й острах, що любощі з молодим чаротворцем матимуть наслідки.
Жаррак відрізнявся стриманістю від більшості маестрів, котрі раніше наказували їй підвести очі. Тож щоразу був уважним наприкінці й убезпечив Канре від потреби пити зілля агонії. Проте казали, що і це не завжди допомагає, тому тривога покидала дівчину лише разом з брудною кров’ю.
— У вас є хто в місті? Любас? — округлила очі Жюссі й навіть відірвалась від вишивання — вона щовечора мережала серветки, котрі на вихідних віддавала своїй тітці, а та збувала їх на ринку. Сьогодні на серветці розцвітали білі зірчасті квітки з золотавими осердями.
— Не говори дурного.
— Та я лишень питаю, — закопилила губи молодша служка. — Ви ладна й висока, то чого б і не мати кого? Якби на мене дивився той Осван так, яко на вас, я би вже свого не пропустила.