Жюссі за кілька секунд скрипнула шухлядою і видихнула:
— Знайшла…
— Немає там нічого! — закипіла Канре і підвелася на ліктях.
Проте молодша служка ні в сих ні в тих стояла біля тумби, і в її коротких пальцях блискотіла каблучка.
— Я не брала її, — тремтливим голосом відповіла дівчина.
Панія Альвіанні обійшла служку, черкнувши полами халата, котрі густо пахтіли трояндами.
— Я не брала нічого, — повторила Канре, злякано усвідомлюючи, в яку яму тягне це непорозуміння.
— Як же каблучка тут опинилась? — спитала маестра, уважно роздивляючись тумбу.
Служка затнулася. Підвела погляд на Жюссі. Та почервоніла до самих вух і нервово терла пальці.
— Її хтось підклав, — відповіла Канре, проштрикнута несподіваною думкою. — Не знаю, з якою метою. Але це не моїх рук справа.
Вона спробувала проковтнути сльози і повернути голосові твердість.
— Каблучка була зі мною весь вечір, — повторила панія знуджено. — Тож украсти її могли лише вночі. А вночі, як ти мені перед цим казала, Канре, ти зосталася тут. Яка ж невидимка прослизнула сюди та дістала твій ключ? Може, могутній чаротворець?..
— Таку дрібницю легко проштовхнути всередину, не відчиняючи шухляди, — прошепотіла дівчина.
— А це в нас що?
Маестра повернула собі її увагу — рука опустилася до тумби і дістала звідти баночку з рум’янами. Вона покрутила її в пальцях, а тоді збіліла, мовби побачила примару.
— Що це, Канре?! — у голосі господині забряжчала сталь, куди страшніша, ніж солодкава погроза з приводу каблучки.
Тепер гнів був справжнім.
І тут дівчина усвідомила гірку правду: історію з каблучкою підлаштувала сама маестра. Бозна-навіщо. Але коли все склалося, господиня не очікувала побачити тут ще і старі рум’яна, про котрі й думати забула.
— Коли розбилась кришечка, ви наказали це викинути, — відповіла служка стиха. — Я подумала, що залишити собі сміття не буде…
— Замовкни.
Панія замахнулась — баночка просвистіла повз голову дівчини, вдарилась об пічку в кутку і глухо задзвеніла розбитим склом.
— Тобі заборонено торкатися моїх речей. Чи вирішувати, що робити з ними. Чи обдумувати накази. Тобі заборонено все!
Знавісніла маестра підійшла до Канре — та знову опустилась до підлоги чолом, силкуючись не закричати від того, що душило її. Але виходу вже не було. Світло згасло. Зашморг затягнувся.
Мабуть, Кара відчувала щось схоже в той день, коли…
— Підведи очі, брехлива хвойдо!
Дівчина послухалась. Темно-вишнева туфля підчепила її підборіддя й задерла насилу вгору.
— Ти двічі обікрала свою маестру, свою заступницю. Знехтувала всім, що я дала тобі, і брехала у відповідь на доброту. Маю право скарати тебе без суду. Ти знаєш, який вирок для злодіїв.
— Але, маестро!.. — писнула Жюссі, котра сама тремтіла, мовби листок у бурю.
— Мовчи, Жюстіно. Не хочу чути від тебе ані звуку. Інакше накажу відшмагати так, що два тижні не зможеш підвестися… Що ж до тебе, Канре, то дарую один день для того, щоб усвідомила глибину прірви, в котру сама ж себе загнала. І попросила у святих прощення, якщо твоя брудна душа його потребує. Завтра тебе стратять.
Жаррак зігнувся від удару. Ліве око запливло кров’ю. Він замружив його, силкуючись не застогнати. Від рани на скроні гарячі струмки дзебеніли по щоці і всотувалися в світло-блакитну шийну хустину, яка прилипла до шкіри.
В останній удар батько вклав усю свою неприязнь — він вгаратав Жаррака наконечником його ж ціпка. А що глава великого роду Престів волів для всього використовувати чар, а не силу власних рук, то несподіваний удар був ознакою його неабиякої злості.
— Ти усвідомлюєш, що взагалі верзеш, невдячний виродку? — видушив із себе Людовік Армер Прест, важко опускаючись у фотель.
Жаррак поворухнув правим плечем. Вивих озвався таким гарячим болем, що юнак миттю пошкодував про цей рух. Він стояв перед батьком, опустивши голову, достоту нижчий. Бо для королівського чаротворця всі в цьому світі нижчі, навіть рідні сини.
— Ця дуель була справою честі, батьку, — озвався Жаррак, знаючи, що м’якості в цьому домі не пробачають. — Гіллан Альвіанні дійшов до зірваності на останній межі. Він міг нашкодити…
— Ти забув про своє завдання? — батько глипнув на сина спідлоба. — Ти моя зброя, Жарраку Етелю.
— І я повівся як зброя.
Клацання. Срібне світло. Удар.
Жарракові ноги підігнулись, але він втримався, не опустився на коліна. Перед очима миготіли багряні й золоті стрічки на батькових грудях — відзнаки від самого короля, символи великих перемог.