Тупий біль у скроні повернувся, й Жаррак помасажував місце удару над бровою.
Він зважував варіанти, розуміючи, що ступає на тонкий лід. Тож необхідно залучити до справи того, хто ніколи не робить помилок. І кого маестра Альвіанні послухає певніше, ніж свого племінника.
— Батьку, маю до вас справу.
Жаррак помітив, що той повернувся з обідньої зустрічі в місті в доброму гуморі. Це мало зіграти на руку: коли Людовік Армер Прест не вивергав на голови синів прокляття, він міг проявляти нестримну добрість. А однією з ознак тієї добрості було підтвердження правила: Прести отримують усе, чого хочуть.
— Якої синьки тобі треба? — Людовік подивився на сина спідлоба, гасячи усмішку й прикидаючи, чи труйка Гвеннана Альвіанні не мала незворотного впливу на дурне дитя.
За роки служби на Сонцесяйного короля чаротворець устиг побачити, як замішують найскладніші порошки, виважуючи їхні складники на шальках ювелірно точних терезів. Бо варто на грам суміші чи краплю есенції помилитися в той чи інший бік — і навіть із божественним талантом не уникнути трагедії. Людовік Прест переконався в цьому ціною двох пальців на лівій руці, котрих збувся під час дуелі в молодості. Проте тоді ж він завчив і те, що й найбільш обдарований чаротворець не зможе багато досягнути без помочі вмілих алхіміків. Хай більші почесті завжди дістаються тим, хто виходить на поле бою, та майстри порошків стоять у тіні кожної великої перемоги…
Чого ж хотів досягнути Гвеннан Альвіанні, отруюючи Жаррака Етеля? Загадка, яка займала старшого Преста дорогою додому, не стала аніскільки яснішою після прогулянки на свіжому повітрі. Зате його втішила зустріч із главою Мерселлі, котрий аж зі шкіри пнувся, аби не показати, як його ображає вибір короля, який досі не кликав інші великі доми до лінії прикордоння. Глава д’Оленів відмовчувався на цю тему. А Жаррака Етеля — Жаррака Етеля запрошував приєднатися сам Сонцесяйний. Мабуть, хотів на власні очі вже побачити, чого варте було навчання в Альтесштадті…
Тож Людовікові навіть стало трохи шкода, що вранці напався на сина: воно ж неотесане ще, а з ким по юності дурних дуелей не траплялося?
Зараз пильне око не помітило нічого дивного в Жарраковій зовнішності чи аурі — слава святим, скидалося, що труйка сліду не залишила.
— Я б хотів узяти до нашого дому нову служку, — повідомив Жаррак повільно й виважено, ніби алхімік, котрий відміряв кількість запалювального порошку для вибухової суміші. — Поки ви тут, батьку, хочу просити, аби поговорили з тіткою про це. Вас вона послухає.
— Нову служку? Тобі дівок у нашому домі мало? Чи та володіє особливим талантом?
Жарракові здалося, що вступний момент пройшов гладко і батькові думки ковзнули в правильному напрямку. Проте Людовік подивився на сина уважніше і звузив очі.
— Ану назви мені причину.
Юнак мовчки попросив святих, щоб запухле від побоїв обличчя не видало справжніх думок.
— Руки, — відповів він одразу. — Доволі тонкі руки і хороша шкіра. Тітонька тримає її коло себе як особисту помічницю та компаньйонку у виїздах, тому манери теж кращі, ніж у пересічної служки.
— Тонкі руки гарно зв’язувати… Але якої біди тобі аж горить брати її на роботу? Чи ця забаганка перейде до завтра?
Жаррак знав, що чекає на Канре завтра, якщо тітонька не погамує свого гніву. А покладатися на це — ризикова річ. Тому він повів плечима, скривившись від болю, — вивих, хоч і вправлений та підлікований Бергатом, ще відлунював в’язким ниттям.
— Хай це буде дарунком до іменин, — сказав юнак, хоч до його свята наприкінці осені залишалося ще кілька тижнів. — А перейде, то, їй-богу, ще щось вигадаю. Згадую, колись ви мені вже робили схожий дар…
Колись — то було справді давно. В одну з поїздок із віннського дому до дому франського. Жаррак не пригадував, скільки достеменно йому тоді виповнювалося — здається, тринадцять. Акурат достатньо для того, щоб розділити з кимось ложе. Так батько наказав. Було парко й трохи лячно. Хрипів екіпаж. Пальці надміру пітніли й плутались у шворках та складках одягу. Нудота в горлі не давала дихати. У дівчини кровило між ногами.
Дорослі називали це «любов’ю», але Жаррак не вбачав у цьому любові. Нижча дякувала за добрість, але він не вбачав у тому й добрості. Коли батько наказав ударити її, вона однаково дякувала за добрість. І ковтаючи сльози, теж.
Жаррак не пригадував ні обличчя, ні тіла, ні імені. Тільки кров, піт, задуху та затхле повітря. У пам’ять врізалася струна розчарування. Бо в таїнстві двох тіл, яке мало ховати щось сповнене чару, насправді нічого особливого не було. Ані чару, ані любові, ані навіть задоволення — тільки невгасиме розчарування і вогкі дотики сорому. Бо попри все він хотів спробувати ще.