Канре ковтнула наглі сльози і змусила себе відповісти твердо:
— Але ми обоє знаємо, що ця сила — твоя. Жаррака Етеля Преста. Я бачила, що ти можеш. Тепер покажи це на півдні. І повертайся швидше.
Розділ 11. Запалювальний порошок
Маестра Альвіанні не збрехала: після покарання Канре щонайменше тиждень не могла спокійно сісти, лягти на спину і взагалі зайвий раз ворухнутися. Проте панія навантажила її роботою так, щоб увечері дівчина лише приходила до своєї кімнати й падала на ліжко півмертва. Так само, якщо не більше, дісталося й Жюссі. Але молодша служка не скаржилася й ні разу не нагадувала Канре, що заступилася за неї. Мабуть, почувала свою провину за випадок з каблучкою гостріше, ніж показувала зовні.
Пані Манно, оцінивши впевненим оком обох покараних, тільки клацнула язиком, але потім добула їм банку мазі й наказала втирати в рани двічі на день. Тож кожен ранок і кожен відхід до сну дівчата тепер супроводжували втиранням ліків. Спершу щипало, пекло й шкіра опісля горіла, але гоїлася швидше, тож воно було варте страждань.
Через невпинний потік справ Канре спершу вдавалося не помічати Жарракової відсутності. Хоч інколи пронизливі осінні ранки видавалися особливо холодними і нагадували про їхню останню зустріч. У такі дні дівчина частіше торкалася браслета, схованого під манжетою сукні, і шкодувала, що не має дати, до котрої могла б відраховувати час.
В один з листопадових днів Канре отримала листа. Вона відкрила його похапцем, ледь не вронивши під ноги, і пробігла перші рядки поглядом, щоб упевнитися, що це хороші новини.
Жаррак писав, що вони прибули на південь зовсім недавно, без поспіху, бо змінили плани: мусили затриматися погостювати в батькового знайомого алхіміка. «Я раптово відкрив у себе страх висоти й схильність до запаморочення, — писав чаротворець. — Батько твердить, що це минеться і я звикну, але якби моя воля, то я б рушив у Нансін, а звідтіль — кораблем просто до форту. Але штормова погода не дозволяє скористатися можливостями нашого преславного флоту…»
— Чому ти така радісна? — непомильно помітила пані Альвіанні, щойно служка ввійшла до покою.
Маестра ще ніжилася в ліжку, обкладена високими подушками з облямівкою. Темне волосся лежало зміїстими хвилями поверх покривал.
— Не маю жодних причин для радості, маестро, — звично мовила Канре.
— Було б добре, коли так. Бо я чула, як ти гупаєш коридором, ніби молоде лоша, яке вирвалося в поле. Чи мені тепер казати гостям, що я піддалася екзотичній моді й тримаю лошат у домі?
— Вибачте, маестро.
Тепер, після Жарракового від’їзду, Канре вчилася давати лад розбурханості емоцій і запевняла себе, що це не важче, аніж дати лад розбурханому волоссю: головне — взяти в руки гребінець і розплутувати, розгладжувати, укладати, аби ніхто не міг прискіпатися до того, що бачить зовні. А за гарним зовнішнім щитом не помітять того, що всередині.
— А знаєш, мені написав брат, — озвалася господиня. — Людовік Армер Прест. Знайоме тобі це ім’я?
— Так, маестро, — відповіла дівчина, бо ім’я старшого Преста лунало всюди й сміхом було б твердити про незнання.
Сама служка не бачила його навіть краєм ока, але їй уявлялося, що Жарраків батько безміру могутній — такий, що, мабуть, поступається величчю лише правителеві. А що саме він — на синове прохання — вирятував її від смерті, коли та дихала в потилицю, то Канре почувала до нього глибоку вдячність, котрої Людовік Прест, певна річ, не потребував. Але дівчина мала надію, що колись їй вдасться подякувати за порятунок.
— Правильно, нещастя. А ще він батько мого племінника, з котрим ти вже гарно знайома. Та маємо щастя, що він поїхав. Розваги такого штибу, як поміж вами, — річ, яка цікавить у певному віці кожного юнака. Але гнів його батька — о, це не те, що варто провокувати. Ти згодна зі мною?
— Так, маестро.
— Молодець, нещастя. Рада, що розумієш чи бодай удаєш, що розумієш. Але щоб остаточно усвідомити суть, нагадай-но: чому загинула Кара?
Канре ковтнула слину. Розуміла, що то лише слова — вони не зроблять уже ні гірше, ні краще. Проте часом слів вистачало, щоби принести чорноту, котра розповзається вглиб, як пліснява в кутках вільготного льоху.
— Один із ваших гостей забажав Кару, й вона… Вона відмовила йому, — видихнула Канре, і вчинок сестри, який раніше озивався в ній лише нерозумінням і болем, зараз проступив у новому світлі. — Сестра викликала гостеву злість — він засудив її до страти. І здійснив присуд власноручно… — Дівчина вп’ялася поглядом у килим, рожеві квіти на якому почали нагадувати кров, розведену у воді. — Бо Кара посміла сказати прилюдно, що кохає когось іншого. Когось із маестрів. Імені ніхто не дізнався, а вона відмовилася просити пробачення за свої слова.