«Є речі, які варті, Канре. Навіть у нашому житті. Навіть у нижчих…»
Дівчина захлипнулася спогадами, бо слова сестри зазвучали в її голові так чітко, ніби були сказані тільки вчора.
— Я завжди старалась оберігати тебе від болючого знання. Але бачу, що немає кращого шляху, аніж відкрити правду… — вдоволено відповіла панія.
«Дійсно, Каро. Є речі, які варті», — подумала Канре.
— Великий чаротворець, який стратив твою сестру, нещастя…
«І немає нічого, що змінило б це».
— …це мій брат і Жарраків батько, Людовік Армер, глава дому Престів.
Вітер зривав голову. Жаррак закутався в плащ і напнув каптур, бо розметане вітром волосся постійно норовило затулити йому очі, а стрічка кудись зіслизнула. За іншої погоди він був певен, що вподобав би море й густе, смаковите повітря, запах якого простягався над узбережжям та діставався далеко над хребти гір, які вони перетнули на шляху до кордону. У Вінні моря не було, тож доводилося вдовольнятися безліччю річок й озер. Але вони не приносили того солоного духу, який дурманив і обіцяв щонайменше хорошу пригоду.
Пригод чаротворцеві зараз не дуже хотілося. Хоча він зі звичним світлим настроєм вбирав нові враження та підмічав то приємний вітерець, то чергове старовинне містечко, одне з багатьох, які траплялися на шляху. Розсипи невідомих квітів і низьке гілля чагарників чергувалися, але на півдні все ще стояло в буянні, мовби щойно-щойно закінчилося літо.
У мандрівці юнак іноді сумував за Канре — бракувало розмов з нею, зіткнень і відмінностей їхніх життєвих досвідів і поглядів. Ще більше бракувало обіймів та п’янкого відчуття, яке затоплювало голову незгірше за слив’янку. Та довго сумувати Жаррак не вмів, тож згадував про Івелін із приємністю і навіть знайшов момент, аби надіслати Канре листа.
Одного дня надвечір вони наблизилися до селища, яке ніби виросло тут разом із горами. Дрібні хати були на позір бідними, й подекуди здавалося, що вони впадуть від найменшого вітру. Але ближче до дороги стояло й кілька міцніших домів, а на скелі над морем спиналася вгору тонким шпилем церквичка — сонце на обрії вихопило оливну гілку на шпилі і підсвітило її, ніби справдешнє золото, котрого в цьому селі, мабуть, небагато бачили. Зірчасті білі квіти килимом стелилися по клаптях трав, що втиснулися між каміннями і скелями.
— Який спокій… — Жаррак спинив коня в місці, де вузька дорога виходила зовсім до краю скелі над морем, перш ніж пірнути в зарості духмяних кущів. — І не скажеш, що десь поруч лірці та їхня невсипуща кровожерливість.
— Спокій — то лише про наше око, — кинув Бергат, окидаючи селище внизу поглядом. — Ці прикордонці — люди непевні. Хоча й послужливі з вигляду.
— Усі нижчі такі, — відповів Жаррак. — Як очікувати певності з боку того, чийого погляду не можеш прочитати?
— А ти, бачу, в бальних залах Альтесштадта став знавцем у читанні поглядів.
— Тільки коли йдеться про чарівних панянок. — Жаррак пришпорив коня й рвонув наздоганяти батька та супутників у подорожі: чаротворців, алхіміків, охорону і слуг, які довгою вервечкою тягнуся по скельній дорозі, час від часу виринаючи з заростів.
Бергат легко обігнав Жаррака, хоча для цього йому довелося промайнути в того під носом, по краю дороги, небезпечно близько до крайки скель.
Юнак усміхнувся ширше, бо азарт вимагав наздогнати брата. З Бергатом і Корентіном за минулі роки він спілкувався мало, але при зустрічі відчував до них гарячу приязнь і калатання рідної крові. Старші Прести пішли в батька — темноволосі, міцніші статурою, вони здавалися дорослішими від свого віку. Втім, Жаррак знав їх ще й з іншого боку — з боку жартів, витівок і таємниць, які ділять між собою всі збитошні брати.
На ночівлю вервечка вершників зупинилася в маєтку одного з тутешніх маестрів, який із цієї нагоди влаштував розкішний прийом. Бо більше причин для прийомів, окрім великих свят, у бідному, пошарпаному прикордонні не було. Так піджартовував Бергат.
Це вище на північ торгові порти розрослися до міст, зрівнюючись із висотою шпилів у столиці. А тут море й гори затиснули між собою клаптики землі, неродючої, наполовину з камінням. Прибутки були малі, землі — бідні, і тільки паморочливі запахи квітів згладжували злиденність вузької лінії, котра підступала до форту Блакитної Свічки. Його франському королю Йофреєві Третьому забаглося поставити високо на скелях — одразу ж після блискучої перемоги над королем лірським, Ґраном Першим, котрого ще кликали Безоким — подейкують, саме після дуелі з франським владикою. Бо ж це сталося в дрімучі часи, коли король сам ішов на чолі війська й кидався в бій, а виклики приймав поперед своїх чаротворців. Тепер жоден розважливий владика такого геройства і такої дурості не чинив, бо ж відомо, що головне його завдання — плодити нащадків і демонструвати пишність свого двору.