Жаррак, мандруючи вперше так далеко на південь, замислювався над тим, навіщо лірцям ще один бідний край. Проте батько розвіяв його роздуми:
— Думаєш, вони тут спиняться? Лірці — що сарана. Підуть далі. Якщо візьмуть Свічку — жодна миша не прошмигне в них під носом біля цих берегів. Заграбастають собі узбережжя — як чхнути! Тоді — порти Нансін і Нісаль, а там і зазіхнуть на багатство столиці, вони завжди на неї ласо позирали, бо що там їхнього Аль-Аканте! Наш дім належить захищати.
Жаррак, на біду, не знав, де його дім, і не міг сповна чути себе ані францем, ані віннцем, хоч як того хотіли батьки — кожне свого, певна річ.
Наступного ранку Людовік Прест отримав кілька листів — один з королівською печаткою. Він замкнувся з поштою в кабінеті маестра, котрий приймав їх на ніч. Той не був би проти поступитися королівському чаротворцеві й своїм ліжком разом із жінкою, піджартовував Бергат, спостерігаючи, як господар запопадливо поводиться з гостями.
— Маємо роботу, — повідомив батько по тому. — Селище, яке ми проїхали вчора надвечір. Вони, потороч, переховують лірських шпигунів і постачають їм інформацію, адже хороша дорога тут одна й веде повз село. Ніщо не вислизне з уваги.
— Що робитимемо? — спитав Бергат, умить розгубивши всі смішки й жарти, котрими сипав до того, і зімкнув пальці довкола свого артефакта.
Жаррак пригадав гілку на шпилі храму й відчуття спокою, яке опанувало його в тому місці.
Батько посміхнувся:
— Я відповім Його Величності. А тоді — до справи. Згідно з двадцять третьою поправкою, глава королівських чаротворців у стані війни має право вжити всіх необхідних заходів у такій ситуації.
— Перепрошую? — перепитав Жаррак, котрий вірив, що йому причулося.
— Коли недочуваєш, то Його Бісова Величність Алессант Архес ла Лір оголосив нам війну. — Посмішка Людовіка Преста виказувала його щиру радість із цієї нагоди. — Сподіваюся, всі прихопили з собою вдосталь запалювального порошку?
Канре старалася зайняти думки чимось, бодай звично підраховуючи сходинки, але де там! У голові все кружляла розповідь про Кариного суддю й ката. Посіяти сум’яття пані Альвіанні вдалося гарно. Саме в момент, коли служка леліяла вогник зачаєного щастя, панія дмухнула — і згасила його одним словом.
Прест.
Дівчина мовчки дісталася до кімнати внизу, постаралася роздягнутися, не розбудивши молодшу служку, й пірнула під покривало, тепла якого вже не вистачало, щоб витримати осінню ніч. Та сон однаково не йшов.
— Канре, а ви нинька спати будете чи тільки з боку на бік катулятися? — озвалася врешті Жюссі.
Хоч вона й зверталася до старшої служки на «ви», але після того, як вони розділили гнів маестри та її покарання, в ній прокинулося більше сміливості. Тож дівчина не спиняла себе, коли хотіла зробити заувагу чи їдко висміяти подругу. Що-що, а висміювати Жюссі вміла незгірш, ніж пані Манно, й твердила, ніби це од того, що вона росла у великому домі, де ніхто не дбав за те, щоб до дітей не долітали гострі слівця.
— Не спиться, — відмахнулася Канре.
— Через листа? — спитала Жюссі, виборсуючись із-під ковдри, котрою вона накривалася з головою й бозна-як не задихалась під нею. — Чи через зілля? — вела далі, смикаючи можливі варіанти біди.
— До чого тут зілля?
— Та мені Лора з кухні переказала, що аптекар-травник захирів щось. Отой, що в закапелку біля квіткарок тримає крамничку. Аж за річку треба було йти до другого, який цін не дере, як дофін свого носяру. То якби вам тре було, я би пішла, бо, бачу, вас панія зайняла так, що й не видихнути…
— Спасибі. Я не потребую зілля.
— То чого ви така розкисла, як гнила сливка? Дитя не вхопили — і слава богу. А маестрів виглядати — се дурна річ, я вам кажу. Однаково все на одне вийде.
— Це моя справа, Жюссі, — обірвала її Канре, бо шпилька втрапила в болючу точку.
Проте та захихотіла:
— О, то так і є! То ви через ньо-ого така! Скажіть-скажіть: направду? Любите?