«Зосередься».
Юнак присів біля скриньки, врівноважуючи дихання. Перевірив, чи міцно закрита кришка: в іншому випадку може рвонути так, що він без ніг залишиться. А домові Престів не потрібен безногий спадкоємець, як і будь-який інший символ слабкості й немочі.
Силует Бергата згубився в темряві, але за кілька секунд брат підпалив кінчик свого артефакта й подав знак: готовий.
Жаррак звівся на ноги і глибоко вдихнув. Далі — лиш технічна робота.
Слова — спалах усередині, котрий стає спалахом в нутрощах ціпка, заповнених порошком. Тоді гарячі нитки проростають, змушуючи руки вібрувати. Слова течуть звично. Кров піднімається до голови. Чудовисько знай регочеться. Жаррак міцно стулює губи.
Вогонь опускається й запалює осердя робочого артефакта. Чорна скринька бухкотить і поскрипує. Крізь її дошки проривається приглушене червоняве світіння — ніби вуглини. Миготлива лінія біжить по траві й камінню праворуч, де просипане зілля, — і така ж лінія тягнеться від Бергата.
У повітрі ще пахне морем і холодом.
Лінії змикаються в одну.
Жаррак прикладає два пальці до ціпка. І робить крок назад…
Стіна полум’я бухнула вгору, мов із драконової пащі.
Жар бив в обличчя, тому чаротворець відступив ще на крок, але не надто далеко: у разі чого треба втримати ситуацію під контролем.
Тріск вогню заглушив усе. Жарракові подумалося, що чаротворчий вогонь — як лавина. Зайнялися трава й кущі, з диким хрипом загуготіли всохлі дерева, чорна хвиля кіптяви лягла на скелі і — покотилася вниз. Скільки око сягало — не було неба й моря, не було нічого, крім вогню.
У вухах стояло шипіння порошку, який підживлював полум’я. Жарракові здалося, що він чує крики — там, унизу. Але стіна вогню рухалася, зносячи все, перетворюючи на запону жарин, іскор, хрипу і скреготу. Над хвилею курився дим — чорний, як сама пітьма засвіття.
Повз Жаррака вниз метнулись інші чаротворці. Шпортаючись на скелях і ковзаючи по крутому спускові, вони оточували селище. На випадок, якщо вогняна хвиля не всіх наздожене. На випадок, якщо хтось спробує тікати. Шансів на це мало, та все ж…
Жаррак не знав, куди можна втекти з цього пекла. Очі від диму почали сльозитись, але він побачив, як тріскає й осипається гострий шпиль храму і золотаву гілку оливи облизує язик, другий… А тоді зникає й вона. Священний символ горів не гірше, ніж хиткі хати та всохлі трави.
З хат висипали тіні. Гуготіння вогню душило їхні крики. Здійняті до небес руки нагадували гілля. Вони були надто далеко, щоб роздивитися хоч когось, і свідомість уперто твердила: тіні, дерева, чужі, ворог. Ворог. Ворог.
Але він знав, що то люди. Живі люди, які спопеліють, щойно їх торкне чар.
Цей невгасимий вогонь залишав по собі попіл і руїну швидше і певніше, ніж вогонь живий, тому скоро зайнялися навіть довгасті тіні човнів на воді.
Чудовисько всередині дивилося на це, усвідомлюючи, що вбивча та нестримна атака — творіння його рук, виплід його душі, котрій дано силу.
Але коли вогонь схопив усі крихітні хати внизу, від криків закладало у вухах. І жодне гуготіння не могло заглушити цього.
Уранці Людовік Прест написав до короля, що в селищі, де переховували шпигунів, ніхто не вижив. А королівський чаротворець та його сини, які відмінно проявили себе в цій стратегічно важливій та вчасній атаці, продовжують рух на південь, щоб якомога швидше приєднатися до військ Його Величності та дати спротив зазіханням лірців.
Чаротворець дістав з внутрішньої кишені банку, яку отримав від сестри, і подивився на її вміст проти сонця. Він шкодував, що згаяв час, коли привіз порошок до свого доброго знайомого, який по кількох днях гостини лише розвів руками. Людовік Прест, певна річ, не повідомив алхімікові, що ця суміш здатна ослабити чи викликати хворобу вищого, бо то було знання надто важливе й небезпечне.
Знання, котре могло підривати образ влади, не мало просочитися нікуди. Особливо — до алхіміків, котрим звіку прагнеться отримати більше почестей і перевершити чаротворців, хоча природа їхньої сили однакова. Вона вимагала таланту, моцної крові і невсипущих років навчання, а не отих дурних протистоянь.
Людовік Прест розумів, що витоки нової біди (а така суміш є направду бідою) — навряд чи справа рук двох «дурноверхих», як твердила сестра, юнаків з Лалаки. Та королівські алхіміки мали б знайти ключ і до цієї загадки. Треба лише вчасно цей ключ отримати. І знищити кожного, хто може заговорити.