Розділ 12. Переможець отримує все
— Чотири медові, чотири з мигдалем і ще б з ягодами, якщо зостались. І, заради всіх святих, тільки найсвіжіших, будьте ласкаві! — Канре сперлась на прилавок, виглядаючи, щоб пекар справді набрав їй сьогоднішніх солодощів. Минулого разу він вручив Жюссі не найкращі — чи то вона чимось не вгодила, чи то пекар не впізнав у покупчині слугу з поважного дому; але потім від пані Манно дісталося обом.
— Нате, крале. Останні ягідні — мов від серця відриваю! — Чоловік приязно всміхнувся і подав Канре коробку. — Альвіанні, еге ж? Нинька у вас щось святкують?
— Так. Панія чекають гостей.
— Ет, усе балюють… — Пекар з осудом похитав головою й глипнув на служку, мовби очікував, чи підтримає вона розмову бодай якою скаргою на свою господиню чи цікавою пліткою.
Інших покупців не було: надворі гримотіла гроза, благенькі крони дерев хиталися, як полотняні шмати, а вулицями ганяло листя, пилюку й сміття. Коли б не наказ маестри, то дівчина б і не визирнула надвір. Вона кинула погляд за спину, де важкі краплини тарабанили об обидва вікна пекарні, запнуті фіранками, й зітхнула, бо треба було йти назад.
— А ви чули, що там на півдні? — озвався пекар, помітивши, що єдина співрозмовниця вже позирає у вікно і прагне покинути його в нудьзі.
— А що? — Канре з інтересом визбирувала чутки, які долітали з кордону, але більше сподівалась на Жарракові листи.
— Кажуть, що знайшли єдне село, де прикордонні покручі ховали в себе лірців, а тоті мали якусь заразу, щоби втравити короля чи го родину, — з запалом розповів пекар, мовби сам був свідком подій. — Тільки там саме проїздив великий маестр Прест із синами. І вони спалили ту місцину дотла — як було, з усіма жителями. І зо шпигунами. І з отрутов.
Почувши ім’я Престів, дівчина пожвавилася. Пекар потлумачив інтерес у її очах по-своєму, тому повів далі:
— Ще казали, що деякі з Престів — от не відаю, чи сам головний, чи його спадкоємці — обернулися вогняними птахами. Чи навіть не так! Одні кажуть — що птахами, а інші — драконами… І де вони вдарили, там ніц не залишилося. Навіть земля спопеліла так, що на ній ще сто літ нічого не родитиме…
— Тоді лірці двічі пошкодують, що задумали супроти наших чаротворців ставати, — відповіла Канре, ховаючи усмішку під каптуром. Вона була певна, що більша частина історії — чиста вигадка, проте чути про Жаррака їй подобалося.
— Залишся, нещастя, — сказала господиня, коли служка принесла в блакитну залу еклери, политі зверху медом.
Дівчина послужливо кивнула і, опустивши тацю на низький стіл між двома диванчиками, очікувала нової забаганки.
— Знаєш, по весні я оддам тебе за Освана. Він приходив і прохав за це. Я погодилася. Сумлінний, здоровий і завжди при домі — це вершина твоїх бажань. Чи не так?
— Звісно, маестро. Та я воліла б обговорити це з ним спершу, — відповіла дівчина сумирно, хоч на неї накинулася навісна злість на охоронця, котрий, замість побалакати з нею, якогось синькового чорта пішов просто до господині.
— А що тут обговорювати? Отримаєш чоловіка, який дбатиме про тебе й пилинки здмухуватиме, бо, їй-богу, Осван не здатен і на крихту зла. Не те що деякі, котрі й живого місця на жінці не залишають, варто їй забалакатися чи купити собі стрічок до свята. Я піклуюся про тебе, Канре. Хоч і не мала б. Але задля пам’яті Кари… — Панія зробила паузу, мовби очікувала чогось: поклоніння, подяки, земного поклону?
Дівчина не відривала погляду від листя на килимі і не змусила себе вклинити жодне слово в цю тягучу паузу.
— Як ми й підозрювали, ця суміш — для того, щоби приносити тілу слабкість та імітувати хворобу, — прогугнявив королівський алхімік. — В окремих випадках вона може стати джерелом гарячки чи запаморочення. Проте така напасть минає швидко — протягом доби, не більше. Залежить і од сил того, хто спожив, і од дози…
— Я вже дізнався про це, — обірвав алхіміка Людовік Прест. — Дорогою сюди було достатньо часу, щоб побачити, як ця мішанка працює.
— Ви випробовували її на собі?
Важкий погляд погано ховав роздратування: глава алхіміків вважав, що кожен має робити свою роботу. А намагання головного чаротворця потрапити поперед інших у сади засвіття завжди дивувало його. Наче Прест не міг довірити компетентним у цій справі вченим відкрити склад отруйної суміші або ж заздалегідь не вірив у їхні відкриття!
— Мій син мав необережність постраждати від цього зілля. Я вирішив, що повинен дізнатися про його вплив. Гарний метод здобути стійкість проти ще однієї зарази, — усміхнувся Прест. — Ви самі мені казали: якщо тіло виборсається після трути, наступного разу вона вже не матиме такого впливу.