Затим дівчина тільки грюкнула дверима й побігла в дім, сподіваючись сховатися в ньому. І тоді не вперше, але знагла чітко піймалася на думці, що їй, трясця, служці безрідній, хочеться мати її — гордість. Хоч яку. Мати право на цю гордість і — на вибір. Мати змогу бажати когось і відмовляти іншому. Але сама ця думка та Осванові слова, котрі кришили її на дрібки, здригнулися в грудях Канре риданням, яке вона ледь потамувала, живлячи примарну надію, що до ранку все мине. Як у добрих казках, де світанок розвіює все зле і день настає — впевнено, як і сонце, що підіймається на сході.
Що Осван не сказав маестрі нічого, Канре дізналася від нього наступного дня.
— Ти собі можеш пишатися скільки хочеш, — повідомив він. — Але скоро прийдеш до тями й побачиш, що я тобі ж ліпше роблю.
Дівчина закотила очі, минула охоронця на воротах і поспішила до пекарні, бо, здурів Осван чи ні, їй не хотілося отримувати на горіхи, якщо вона почне вправляти йому мізки замість справами займатися.
Вранці приморозило, і, кутаючись у плащ, Канре все одно вловлювала кожною кісточкою підступи зими, які пробиралися крізь товсті панчохи, цупку нижню спідницю й вовняну хустку на грудях. Ковзка бруківка обіцяла скоро вкритися льодом, ускладнюючи поспіх.
У пекарні Канре дозволила собі трохи відігрітися й послухати чутки, поки пекарева дружина пакувала їй нечисленні покупки — гостей маестра не очікувала.
— …розбив ущент! — повідомив з явним вдоволенням молодий слуга з дому Бернажів, переповідаючи новини з прикордоння.
— А хто кого? — втрутилася Канре, котра не розчула початку оповіді.
— Королівський чаротворець, — усміхнувся рудуватий слуга, зачервонівшись, як помідорова зупа. — Кажуть, коли перемовини дійшли до крапки, двоє ліпших чаротворців мали зійтися в битві за форт Блакитної Свічки. І наші перемогли!
— Прести? — уточнила Канре.
— Атож! — Слуга розсміявся. — Мені казали, їхній глава здатен розколоти той весь форт навпіл. Завиграшки!
— Дивись, аби він твою дурну головешку на розколов, — пробуркотіла пекарева жінка, котрій геть не до смаку були розмови про битви, дуелі й війну, яка хоч і зачаїлася ще поки далеко на півдні, але могла докотитися й до столичних мурів.
— То що ж, лірці відтіль таки пішли? — втрутився дідок, котрий стовбичив при вході, мовби й не конче хотів повертатися на морозну вулицю.
— А синька їх знає! — Слуга Бернажів смикнув сухорлявими плечима, котрі випиналися під благеньким плащем. — Мали би трохи клепки, то пішли б, я собі думаю. Чув, од їхнього чаротворця лише обгорілий артефакт лишився. Та й той розсипався на попіл, коли його після дуелі хтіли забрати.
— Глава дому Престів — то сам диявол, кажу я вам, — просипів дідок, глипаючи то на усміхненого слугу, то на пекареву жінку, котра знай хитала головою.
— Усі вони такі, — поважно відказав юнак. — Адже то не глава бився на дуелі. А його син. Кажуть, малий такий, що його ще навіть не ввели у стан королівських чаротворців.
— Після такого точно введуть, — хмикнув дідок.
— А ви ніби знаєте, як вони там свої справи вирішують! — озвалася пекарка.
— Котрий син? — голос Канре брязнув напругою.
— Та кажу вам — Престів! Не те що переміг — спопелив суперника вщент. Як є. Кажуть, він якихось віннських чарів навчений, дуже страшних. Один раз отак начаротворить — і кусень душі власної спалює… А теперка, певне, гуляє, аж гай гуде. Ну, на тім і мені пора. — Юнак пригладив розкошлане руде волосся і весело підхопив коробки з випічкою обома руками. — Бо будуть маестра Ніколетта невдоволені, то по моїй спині погуляє батіг…
Жаррак лежав на спині, втупившись у стелю, і від болю не міг поворушитися. Гудіння натомлених м’язів змушувало його почуватися розірваним на клапті й скинутим на дно глибокої прірви, з котрої нема шляху назад.
Він знав, що так буде, коли взяв на одну капсулу більше. Усього лишень двадцять грамів зверху до потрібної дози. Порошки слід заміряти точно — особливо ті, котрі мають вплив на тіло. Проте коли батько зненацька наказав йому — не Бергатові чи Корентіну — виступити на дуелі проти лірського чаротворця і використати віннські заклинання, Жаррак вирішив, що прийме будь-які наслідки, лишень би перемогти.
І переміг.
Наслідки навалились одразу після дуелі. Артефакт випав з рук, бо руки не тримали. Ноги не тримали. Тіло стало що ґаляретка, котрою тітонька ласувала влітку у вихідні. Потім чуття власних м’язів почало повертатись, але з ним — до біса болю.