Він не знав, скільки це триватиме, час від часу прориваючись крізь напливи гарячки й туману, які прийшли разом з наслідками. Коли остаточно опритомнів, над ним височіла синя в темряві стеля, оторочена вицвілим білястим візерунком.
Жаррак повернув голову ліворуч: в узголів’ї широкої постелі виявилися його артефакт, миска з водою та серветки. Хтось відчистив зброю від крові — мабуть, брат, котрий єдиний знав, як обійти захист ціпка. Юнак потягнувся до серветок, вмочив одну у воду, випустивши шовк із тремких пальців, вихопив його назад і провів по обличчю. Краплі води затікали у вуха, за вигин шиї. І це було відчуття щирого блаженства.
Жаррак змочив серветку знов і поклав на чоло. Холод та свіжість прогнали гудіння з голови. Він прокрутив у спогадах усі моменти дуелі, аналізуючи, де міг вчинити краще, де недогледів, а де помилився. Попри перемогу, не відчував тріумфу чи задоволення, та й слабкість власного тіла дратувала.
Проте — перемога! Жаррак сподівався, що тепер лірці відступлять — бодай на зиму, котра ще не дісталася до теплого півдня, але неодмінно дасть про себе знати. Після поразки свого чаротворця зазвичай хоч на якийсь час суперники вгамовувалися. Якщо не було домовлено про інші дуелі. Коли ж вони не робили цього і хотіли наступати повнокровно, то мали дуже багато певності чи ресурсів. А, як знав молодий чаротворець, армія Ліру, хоч й безжальна та запальна, але бідна. Та й зима… Зимовий договір, напевно, вже в їхніх руках.
«Хай вони відступлять», — подумки попросив чаротворець у святих, хоча й не сильно вірив у них, як не сильно вірив у вищість вищих та власну винятковість завдяки завиткові гілки під ключицею.
Але якщо лірці вгамуються, може, не прийде пошесть.
Вінн, спокійний, як нетанучі льоди, рідше піддавався синьці, та й материна турбота давалася взнаки. Тому лише у Франі Жаррак дізнався, як косить синя міттга. Батько ніколи не відпускав його в райони нижчих, ніколи не дозволяв зрозуміти масштаби біди, а в домі мало хворіли. Були просто чутки — кількість мертвих як цифра не видавалася такою страшною, коли не бачити, як вивозять трупи.
Юнак відігнав тривожні думки, проте коли слабкість почала відступати, найперше покликав слугу, попросив причандалля для письма й нашкрябав Канре короткого листа, в котрому просив її остерігатися людних місць. Щастя, що в неї є кривавий браслет…
Вранці батько урочисто повідомив Жарракові, що Його Величність Сонцесяйний король своєю милістю воліє нагородили чаротворця за блискучу перемогу у стратегічно важливій точці.
— Ти маєш право попросити для себе щось. — Людовік стискав синове плече, даючи йому настанови. — Не нахабній, але й не прибіднюйся. Ти Прест, а не Мерселлі чи д’Олен…
— Що ж, на вашу думку, це має бути, батьку? — спитав Жаррак, знаючи, що й без запитання отримає пораду, а точніше — наполегливу рекомендацію.
— Він говоритиме з тобою наодинці. Тому не бовкни чогось дурного — мене там не буде, щоб підстрахувати. Що ж до бажання… Ти приїхав на фронт, щоби стати королівським чаротворцем. — Обидві руки Людовіка Преста опустилися на синові плечі. — І ось — ціль поруч. Проси посаду. Не гроші чи маєтність, а посаду. А з нею матимеш усе інше… — Тут рука батька згребла Жаррака за барки, і Людовік наблизив своє лице до синового. — Тільки посмій мені щось зіпсувати. Посмій лишень поставити пляму на імені родини. І я зітру на попіл усе, що в тебе за душею.
— Не турбуйтеся. Я готовий до зустрічі з королем, — відповів Жаррак, висмикуючи сорочку з батькових пальців.
У ту мить він думав, що ім’я цієї родини доста скупане в крові, тому жодна пляма його вже не зіпсує.
— Скоро мене віддають, маестре, — мовила Канре, вдаючи покірність і сором’язливість.
— І залишаєшся в домі?
— Так, маестре.
Подекуди служок звільняли, коли вони виходили заміж, бо це тягло за собою багацько проблем — передусім то були діти. Та подекуди, навпаки, воліли тримати надійних слуг поруч. А щоб вони не шукали кого на стороні, укладали шлюби поміж домашніми.
Гість усміхнувся з розумінням, проте його рука, котра припікала шкіру Канре вище ліктя, не ослабила хватку.
— Тоді так і бути, отримаєш десять лере, аби мати на красиві панчохи до шлюбу. Таким ніжкам личитиме найліпший шовк. — Ліва рука маестра ковзнула вниз.
Канре подумки зітхнула. Пан, вочевидь, геть не знається на витратах своєї дружини! Бо ж десяти лере вже давно не вистачає на шовкові панчохи — пані Альвіанні часто відправляла служку по білизну, й та зналася на цінах. Але більше її засмутило те, що слова про одруження не змінили ні на йоту маестрів намір зазирнути їй у вічі. А це часом ставало в нагоді: розповідали, що маестри гидували тим, аби брати собі служку, котра лягала вже з нижчим. Ну а що лягала — певна річ, адже ніхто не хотів ставати до шлюбу в невіданні, що його жде.