— Батьку, я свідомий своєї ролі.
— Свідомий? А чи свідомий ти того, що король тепер буде до синькового біса невдоволений? Розумієш, що означає «король невдоволений», самогубцю? Ти вчинив необдуману дурницю, знехтувавши пропозицією Його Величності.
— Зимовий договір укладуть. Я здобув йому форт.
— Краще б не здобував. Тоді міг би заявити щось про свою недостойність… Що ти попросив?
— Нічого занадто.
Жаррак не замислювався над відповіддю. Ніхто, крім охорони, не був присутній при його розмові з королем. Ніхто не мав права відкривати таємницю винагороди. Знаючи про це правило, яке вищі придумали, щоб убезпечувати себе від заздрісників і погроз, молодий чаротворець не випускав з думки й того, що в батька товариські стосунки з королем — наскільки це можливо для боголикого правителя і його слуги. Тому рано чи пізно Людовік Прест отримає відповідь, яку хоче, — він завжди отримує відповіді.
Жаррак сподівався на той момент бути достатньо далеко від батькового гніву. І, якщо вдасться, від Франу теж.
Лице Людовіка Преста, до того викривлене злістю, вкрилося паволокою задуми.
— Нічого занадто, кажеш?.. Поговоримо про це, виродку. Ще поговоримо про це. А поки краще не дратувати короля. Поїдеш до Лалаки. Мене насторожує неспроможність алхіміків розібратися з клятим зіллям. Не з-під землі ж його дістали ті Альвіанні! Хто вони такі? Звідки взялися з такими знаннями? Поїдь, поспілкуйся з тітчиною родиною і дізнайся мені, що це за порошок. Візьмеш із собою… трьох супутників тобі вистачить.
— Я можу сам.
— Заткни пельку. Я сказав: трьох супутників візьмеш. Не випадає моєму синові мандрувати, як миршавому нижчому. Виїдеш сьогодні ж. З Лалаки одразу повернешся. Лірці, пройди, може, й відступили від форту, поважаючи твою перемогу, але я буду не я, коли вони зовсім угамувалися. Поки Зимового договору на папері немає — чекаємо вогню. Після перших снігів побачимось. І не смій повертатися ні з чим. Інакше ти мрець, тямиш?
— Слухаюсь, батьку. — Жаррак не очікував, що так раптово пощастить.
— Після повернення впадеш у ноги Його Величності й благатимеш, щоби прийняв тебе до стану королівських чаротворців. За відкриття в Лалаці.
— А якщо я нічого не знайду там? Зі смерті братів Альвіанні вже місяці минули…
— То знайди, — відрізав батько.
На цьому розмова закінчилась.
Надвечір четверо вершників вирушили в дорогу. Один з них ховав на споді своєї валізи з порошками записник попередніх власників артефакта і крихітну скриньку, ціннішу за решту вмісту.
Кловіс Сонцесяйний повірив в історію молодого чаротворця, у борг перед родиною та обітницю, котру той дав на маленькій могилі на цвинтарі Кьору.
У валізі Жаррака спочивала золота оливна гілка для його покійної сестри Сюзетти.
— Мені потрібне щось од гарячки. Й од застуди. І таке, аби додавало сил, бо хвора дуже заслабла. І ще зілля агонії, — протарабанила Канре до аптекаря, нависаючи над прилавком.
— Йойки, панночко, у вас там якийсь катастроф? — спитав старий травник, посміюючись у пишні вуса. — І гарячка! І застуда! І слаба! І ще й вхопила! Як се ти так вспіла?
— Нічого я не вхопила. І то не для однієї людини, — відповіла Канре нетерпляче, хоча звикла до повільності аптекаревих манер.
Проте він завше давав їй гарне зілля, а часом ще й робив знижку, хмикаючи під носа. Тож варто було зачекати.
— Давно слаба? — спитав аптекар, повернувшись до дерев’яної шафи за спиною, де ховалися банки й баночки, пробірки з якимось варивом, ступки з товкачиками й тонкі терези.
— Днів зо три. І гарячка з ночі.
— Добігалася, — з непояснимим задоволенням проскрекотів аптекар, тоді дістав кілька коробок і баночок та вивалив їх на прилавок. Він уже недобачав, тому мусив розглядати надписи крізь збільшувальне скельце, котре носив на ланцюжку, припнутому до кишені потертого сюртука.
— Стара чи мала? — спитав, відсипаючи порошку в крихітний паперовий конверт.
— Шістнадцять літ.
— Вибереться. Шістнадцять літ — самі як гарячка. Мабуть, десь дурна до любаса по снігу бігала без хустини! От і має біду.
— Ох, чи з нашою роботою є час бігати ще по любасах, — усміхнулася Канре, щоб підтримати розмову.
— Та вам і не треба. — Аптекар відірвався від порошків і глипнув на дівчину спідлоба. — За вами йоно всі самі бігают, така гарна з лиця.
— Це теж не на добре, — відповіла Канре, вдихаючи трав’янистий аромат. — Чи ж вам не знати.
— Таки так! Але я був думав, що ви… — Аптекар замовк, переливаючи бовтанку в меншу пляшечку, і лічив краплі собі під носа. — То от! Я так давно вас не бачив, що вирішив, же знайшли собі кого й поїхали відсіль, діток завели трійко, чоловіка, а до нього ще двох любасів, бо з вашим личком таке легко.