— Ви, пане, все б сміялися з мене! А я добре знаю: була у вас влітку. І ніяк від літа до зими трійко діток не зробити.
— І то правда! Дивіться сюди. — Аптекар поставив перед нею кілька баночок і поклав пакет. — Агонію — вам. Що робити, знаєте. Далі — отуво бовтанку хай п’є зрання і перед сном. Поки кашель не мине. Накрапайте їй у ложку. Тут ще порошок, аби заспокоїти кров. І холодні компреси на мус!.. І їсти, їсти, хай би хоч не хотілось. І тепло.
— Скільки плати? — спитала Канре, складаючи ліки в крихітну шовкову торбинку, котру вона пошила з обрізу маестриної сукні.
— А скільки маєте? — Травник примружив одне око.
— Мало, — зізналася дівчина, хоча десять лере від маестра, котрий залишив їй купу синців на тілі, мали трохи допомогти.
— Тоді давайте так: сім — нині, п’ять — коли матимете. Ви ж однаково по зілля ще прийдете.
— Дякую вам. — Дівчина виклала на прилавок сім лере й метнулася до дверей.
— І дивіться, не бігайте так прудко! Бо хороба вчепиться… — кинув їй навздогін аптекар, але Канре вже не чула його: вона притьмом поспішала до кравчині, котра мала справити маестрі теплий, оторочений хутром каптур до зими й сьогодні зранку прислала записку, що обнову вже можна забирати.
Дівчина вдихнула морозний дух і відчула себе вкотре за ці дні дуже легкою та безпорадною: мовби вона висіла в повітрі й усе, що підтримувало її, було теж тонким, летким, майже прозорим.
Дмухне вітер — і все зірветься та щезне без сліду.
Жаррак знав, що отримати знак оливи можна лише вищим. Надто багато зусиль, часу, чару й — понад те — коштів він потребує. Надто велику таємницю береже. Ніхто, народжений нижчими, не може отримати його. Ніхто, народжений вищими, не може подарувати з великої милості чи з великого божевілля. Простолюдину це не дало б прав. А високорідного збавило б життя. І навіть дитя-напівкровець не мало права на золото. Закон такий — закон непорушний.
Жаррак доклав усіх зусиль, аби його порушення закону пройшло гладко, — і поки що все вдавалося.
Розуміючи небезпеку свого задуму, він сповна насолоджувався днями спокою. Шлях до Лалаки близький — а подорож чотирьох вершників тривала значно менше часу, ніж поїздка з батьком, чаротворцями, алхіміками та їхніми слугами. Супутників для мандрівки обрав батько зі своїх підопічних. Із Жарраком усі троє спілкувалися стримано і, як йому видалося, трохи боязко.
Один із супутників, молодик зі збіднілого, але все ще сильного в чарі роду Дюр’є з-під Рейме, розпитував, чи справа в Лалаці раптом не така ж, як у селищі при кордоні.
— Ні, маестре Дюр’є, — заперечував Жаррак. — Ми не виграємо війну, якщо будемо знищувати власні міста. Натомість ви з маестрами Оліветом і Буланві допоможете мені у справі стосовно алхімічних підступів.
— Матимемо за честь. — Почувши про підступи ворога, юнак пожвавився.
А вже на в’їзді до міста охоронці не вельми ґречно спинили новоприбулих, аби дізнатися, хто вони, звідки та з якою метою в’їжджають. Жаррак добре знав, як спілкуватися з охороною, бо то найнижчі люди влади. Та виявилося, що наказано перевіряти всіх, хто прибуває до Лалаки: у місті були випадки синьки. Щоправда, лише в Нижній чвертці та в Бідацькій гавані.
Чаротворець погасив тривогу: кілька випадків не мусять перерости в пошесть, та й за синьку часом сприймали звичайну застуду, бо ж починалися вони однаково. Але засторога охоронців Лалаки нагадала йому, що є річ страшніша за батьків гнів: час. Годинник цокотів.
Годинник цокотів — Канре здавалося, що він підганяє її своїми стрілками.
— Я мушу вишивати, — буркотіла Жюссі, коли дівчина змінювала тій вологий компрес на чолі. — Їй-богу, пані старша служнице, мені вже ліпше.
— Не ліпше, — заперечила та, роздратована впертістю молодшої та власною слабкістю: після зілля агонії всю ніч пролежала майже без сну. А вже зрання мусила вставати до роботи, бо хвора не мала сили навіть підвестися з ліжка.
— Якщо я не вишиватиму тітці серветок, вона на мене образиться. А це ж у неї я жила в місті, поки панія не взяли мене на роботу. А як би я собі ту роботу надибала, якби скніла у свому селі?
— Про мене, Жюстіно, хай ліпше твоя тітка образиться, аніж ти вмреш…
— Ото ви смішна, Канре. Я не млосна панночка, аби вмирати.
— Так, ти дуже вперта і язиката дівка з забитого села, куди там панночкам до тебе! А тепер пий цю мішанину. — Канре простягла Жюссі настоянку від аптекаря. — І дякуй, що я з тобою вовтужусь, бо якби то була не я, а Юонна, котра служила тут раніше, ти б зотліла від гарячки, а вона би й оком не повела.