У зимову негоду дорога до столиці від Лалаки тривала тиждень: він знав, що тижня не має. Лист до батька мав би купити ще трохи часу: Жаррак повідомив детально про свої знахідки, окрім віннських підозр. Він трохи викривив історію: мовляв, сильна застуда затримує, а він не бажав би подорожувати з важкою головою.
У момент, коли лист дістанеться до форту Блакитної Свічки, Жаррак планував уже бути на півдорозі до столиці. Його підганяла синюшна міттга: спалахи хвороби, про які попередили лалацькі охоронці, поширювалися на північ. А пошесть не зупинялася на нічліг…
Канре поставила миску з водою біля ліжка Жюссі й тихо вислизнула з кімнати: молодша служка спала, важко посапуючи…
— Синька — в моєму домі. Синька — в моєму домі! — Маестра сиділа в кріслі, спершись на руку, і дивилася на килим, на котрому схилилася Канре, демонструючи шию, котра визирала з високого коміра сукні, щоби засвідчити, що сама вона не хвора. Надто красиве тіло для служниці — маестра про це думала не раз.
— Щодо кухарки, то певності немає, — відповіла Канре, не підозрюючи, як пожадливо розглядає її пані, думаючи, чи не порізати служці лице. — Але пані Манно одразу ж замкнула її в комірчині й заборонила будь-кому туди потикатися.
— І правильно зробила. Жюстіна хай уже сидить у тій вашій кімнаті. Але щоб ти туди ні кроку, Канре.
— Хворість можна вилікувати.
Дівчина старалася говорити спокійно, але достеменно пригадувала, що ці ж слова казала й Кара. Тихо, спокійно, з авторитетом найстаршої сестри: вона говорила їх над ліжком Аннік, шия та руки котрої розцвіли синцями, в очах полускали судинки і погляд став затуманеним і безтямним. Але Кара говорила, що вилікувати це можна, — і безстрашно протирала побите хворістю тіло сестри водою з оцтом і травами, які дав їй аптекар. Канре та Юппер вона проганяла, запевняючи, що вони тільки заважатимуть. Але Канре розуміла, що це аби вони не підхопили заразу. Вони не підхопили. Аннік не видужала. Беззаперечний авторитет Кари похитнувся. Та життя бігло далі, знечулене до маленьких трагедій — наче комусь легко в часи пошесті!
— Щось це ви зашвидко після останнього разу, — похитав головою аптекар, напускаючи на себе осудливий вигляд. — Чи ж то агонії мало?
— Ні, пане. — Канре озирнулася про всяк, проте нікого в крамниці більш не було, і дзвоник над дверима мовчав. — Мені треба ліку від синьки. Терміново треба.
— Ой-ой-ой… — Аптекарів наліт іронії вивітрився. — Вам?
— Ні. Посестрі.
— Я чув, що в Нижньому місті всяке твориться… але що вже й до нас доповзло… Щоб її трафило, ту синьку. — Аптекар поправив комір сорочки, ніби розпускав петлю, яка могла затягнутись і на його шиї. — Ну що я вам скажу, панночко. Не ви перша, не ви остання. Добре пораджу: дайте їй лежати в теплі й не руште. Як за тиждень вибереться, то добре буде. А якщо синці пішли вже по руках — то все, погана кров розійшлася по тілу. Колись, замолоду, я бачив, як пробували таким хворим руки відтинати й випускали погану кров, але ніц воно не помагало. А якби й помогло, то ж вона, ваша посестра, служка, а що служці робити без рук?
— Пане… — Канре схопила себе за зап’ястя, де висів під манжетою браслет Жаррака. Застібка клацнула, і срібна нитка лягла на прилавок. — Це дуже рідкісна річ. Кров чаротворця з великого дому. Вона коштує стільки, що ви зможете закрити аптеку, взяти всю родину й поїхати в гори на зиму, подалі од синьки. І житимете в розкішному домі. Але мені потрібні ліки.
Аптекар завмер, тоді приклав збільшувальне скельце до ока й нахилився над прилавком, не торкаючи браслета руками, мовби боявся, що той його обпече.
За хвилину розглядання, хмикання й сопіння над прикрасою чоловік розігнувся з кряхтінням і подивився на Канре з підозрою.
— Звідки він?
— Подарунок коханця.
— Брешеш! Вкрала? Та певне, що вкрала! А тепер хочеш збутися. Ай-ай. Нехороша ти, дівко, хоч і красива. Наробиш мені біди, якщо хто побачить таке в бідного старого травника. Забери геть!
— Пане, — напосілася Канре. — І ви, і я знаємо, скільки є місць збути що завгодно. Якщо в тому біда — я сама його продам і принесу вам гроші. Тільки би послали кого зі мною, бо одненьку дівчину з такими грішми обберуть негайно…
— Не в тім річ. — Аптекар похитав головою й опустив збільшувальне скельце назад у кишеню. — Ви, панночко, відчайдушна, я так бачу. Але не в тім річ… Заберіть ваш подарунок, сховайте й не оддавайте нікому. Я знаю, що це таке — та чаротворча кров, як її роблять і скільки вона вартує. Що не казали б, але коли ж воно направду од вашого коханця, то ви благословенні великою прихильністю — бережіть її…