— Мені потрібні ліки, — повторила дівчина, не торкаючи браслета, який ніби прірвою лежав між нею й аптекарем. — Без ліків я не піду.
— Немає ліків, — відрізав аптекар глухо, проте тоді поклав на прилавок крихітну баночку з медом. — Не в грошах річ… Давайте їй до чаю. І чаю давайте. Оце й усе.
«Оце й усе», — пробубоніли сестри, коли Канре вийшла з аптеки, застібаючи на ходу браслет.
У домі маестри можна було й не помітити, що містом розповзається синька. Перед ним тягнулися живоплоти, відмежовуючи вулицю внизу, поруч стояв Лекторійний дім, оточений парком, за ним — розкішний маєток Мерселлі. Красивий, благополучний район — не той, куди зазвичай зазирає пошесть, не той, де вона знаходить собі поживу. А коли й знаходила, про це належало мовчати, щоб не тривожити маестру, котра й так потерпала через те, що нові туфлі не закінчили вчасно — здається, майстер занедужав. До всього, пані Альвіанні перестала відправляти Канре до пекарні і разів п’ять важко зітхала з цього приводу, бідкаючись, що треба було раніше найняти хорошого кондитера і натомість звільнити когось із тих непутніх кухарок.
Хвора кухарка лежала в одній з комірчин, Жюссі — внизу, в кімнаті, котру вона раніше ділила з Канре. Обома тепер опікувалася пані Манно, суворо заборонивши будь-кому підходити до хворих.
Подейкували, що в’їзд до Нижнього міста закрили й усі вулиці патрулюють охоронці, щоб ніхто не розносив заразу далі. Втім, синька все одно пробиралася, бо вона не знала загорож. Більше крамниць зачиняли двері й віконниці, людей на вулицях теж меншало, а ті, кому таки доводилося йти кудись, запинали каптури щільніше і пришвидшували крок.
Високорідні панії вперто ігнорували те, що відбувалося в місті. Одного дня маестра Альвіанні взяла Канре з собою на зустріч до тієї ж цукерні, де влітку — так давно! — служка смакувала шоколад і перші ноти порозуміння з Жарраком. Поки маестри дрібнили срібними ложечками шоколадні торти, Канре й служка пані Ортес стояли попід стіною, опустивши погляди. Рахувати паркетини було тут узагалі благодатним заняттям — дуже дрібні.
— У вас у домі є хворі? — прошепотіла першою служка Ортесів.
— Двоє, — видихнула Канре. — Помічниця кухарки й молодша слуга.
— У нас теж, — відказала дівчина. — Двоє з кухні, котрі ходили на ринок часто. Закладаюся, десь там і підчепили. Тільки одна як занедужала, одразу ж відпросилася додому, в село. Мовляв, так хоч не заразить нікого, і вмирати вдома спокійніш.
— Нічого вмирати до часу. — Канре долічила паркетини аж до столу і вперлася поглядом у туфельку панії. — Коли з синькою куди мандрувати, то швидше згориш.
— А про мене, добре, що вона поїхала. — Слуга Ортесів втиснулася спиною в стіну, котру прикрашали шовкові шпалери. — І панія наказала другій кухарці, що коли та не піде геть із дому, то вона накаже її втопити в канаві за маєтком, щоб усі не похворіли.
— І вона що — піде?
— А куди дінеться? У Нижньому місті, казали, відкрили при старій церкві шпиталь, куди можна прийти й попрохати притулку, занедужавши. Там і годувати обіцяють.
— Чи ж не причина негайно увірувати! — зіронізувала Канре, котру остаточно відвернув від релігії панотець Фільон та його бритва на її нозі.
— Я увірую в що завгодно, крім їхніх слів, — похитала головою служниця і поплескала себе по шматяній торбинці на поясі. — Відунка дала мені заговорені трави й пообіцяла, що синька обминатиме. Хочеш скажу, де можна купити оберіг?
— А що там? — спитала Канре скоріше з ввічливості, бо у слова відунок вірила ще менше, аніж у красномовні проповіді церковників.
— Жимолость і м’ята, розмарин і… от забула ще одне! Та воно все настояне на замовленій воді й під повним місяцем. Обійшлося недешево. Але відунка казала, що й від злого ока захистить.
— Пречудово.
Канре вдала інтерес, проте сама пригадала, як Юппер колись принесла пучок «замовлених» трав од відун-ки — не від синьки, ні. Для того, аби Кару певне взяли на роботу до маестри, не до Альвіанні, а ще до її першої панії — як давно це було! Юппер сховала трави в сумку сестри — відунка твердила, що аби замовляння подіяло, про нього ніхто не має знати. Тільки Кара тоді дуже розгнівалась — у неї була алергія на котрусь із трав, і всі руки вкрилися червоними плямами, які вона мусила ховати під парадними рукавичками, що залишилися по матері. На роботу її не взяли, маестра нагородила Кару слівцем «гонориста» за ті рукавички, а Юппер за свою турботу була спочатку бита, бо дурно віддала гроші відунці, а потім зацілована, бо довго гніватися Кара не вміла.