Надвечір, коли дівчина зазирнула на кухню по заспокійливу настоянку для маестри, туди ж влетіла пані Манно, обтираючи руки об фартух, і повідомила, що Жюссі погіршало.
— Дихай, дихай! Це погана кров виходить! — Пані Манно поплескувала Жюссі по спині, а та ще гірше заходилася кашлем.
Канре витирала кров, змінюючи один рушник іншим. Кров не припинялася. Вона текла з напівприкритих губ служки, опиняючись на її шиї та сорочці, на рушнику, на покривалі, на руках і дощатій підлозі.
Коли Жюссі не кашляла, вона захлиналась і хапала ротом повітря, а руками — все, до чого могла дотягнутися.
— Дихай, дихай! — вкотре повторювала управителька, як наказ.
Але Канре бачила на її лиці безпомічну злість. І сама розуміла, що справи кепські. Вона вмочила рушник у тазик з холодною водою і приклала до чола Жюссі — те палало, мов грубка.
— Дихай, дихай… — Пані Манно відгорнула кучері з обличчя служки. — Воно минеться. Уночі завжди гіршає. До рання минеться.
Жюссі схопила Канре за руку — долоня її була вогка і холодна, на противагу до чола.
— Усе добре, — шепнула дівчина, гладячи тонкі пальці. — Ти молодець.
Рука безпомічно зіслизнула на покривало, і новий напад кашлю зігнув хвору навпіл.
— Випий. — Пані Манно обережно піднесла до закривавлених губ чашку з чаєм. — Він спиняє кров.
Жюссі слухняно ковтнула. Тоді спрагло припала до чашки — чай потік з її підборіддя. Проте вона силкувалася ковтнути якомога більше й швидше.
— Чим допомогти? — Канре стерла піт із чола й повернулася до управительки.
— Принеси чисту воду. І рушники візьми з другої шафи в кухні. Хутко.
Дівчина метнулася через двір, щоб швидше, ніж плетивом темних коридорів, і зі здивуванням завважила: град припинився й натомість із неба порошить дрібний сніг. Вона спинилася на мить і підставила обличчя морозяній пороші, щоб остудити…
Коли Канре повернулася, Жюссі напівсиділа, обкладена подушками, й спльовувала кров у тазик.
— Мені куди краще, — повідомила вона і спробувала всміхнутися, але тільки губи сіпнулись.
Канре присіла біля неї та вмочила рушник у холодну воду.
— Там сніг, Жюссі, — сказала. — Вранці подивишся.
— Гарно. Дайте мені руку.
Вона простягла долоню, вкриту синцями з вишневою та жовтою облямівкою, і взяла долоню Канре, змусивши її відпустити рушник. Той ковзнув у воду та розхлюпав її на покривало.
Пальці Жюссі були слабкими. На тумбі блимала свічка, і в її світлі тіні видовжувались і тремтіли.
— Я зроблю ще чаю, — пробурмотіла пані Манно й випливла з кімнати.
— Мені куди краще, — повторила хвора.
Сяйво свічки танцювало на кінчику ґнота, ніби боролося з темрявою довкола. Молодша служка прослідкувала своїми запаленими очима за вогником і усміхнулася.
— Отако й ми всі, Канре. Тремтимо, тремтимо все життє… і гаснемо.
— Мовчи. Тобі треба берегти сили.
Жюссі замовкла. Вона заплющила очі й зовсім опустилася на подушки, час від часу кашляючи здушено. Канре тримала її руку, несвідомо погладжуючи. Вона згадувала останню ніч Аннік: коли Кара прогнала їх до сусідки, коли найгірше було поруч…
Канре стрепенулася, зрозумівши, що задрімала. Рука Жюссі вислизнула з її пальців і лежала на покривалі без руху. Хвора повернулася до свічки, волосся впало їй на лице… На мить дівчина злякалася, що це й усе.
Але тоді Жюссі стрепенулась, ніби почула її хвилювання, і знову закашлялась. Кров закапотіла на подушку, залишаючи на ній довгі тонкі доріжки, як стібки, якими дівчина вишивала серветки.
Канре подала їй рушник, але Жюссі відмахнулася. Вона кашляла довго-довго, тоді в знемозі впала на подушки й задерла голову до стелі.
Канре зиркнула в бік дверей: чи не шаркають коридором важкі кроки пані Манно з заспокійливим чаєм? Але нікого не було.
— Лючі, — прохрипіла хвора, і в її горлі заклекотіло щось, заважаючи говорити. — Мамця називали мене Лючі. Як світло.
— Усе буде добре, Лючі.
— Атож, буде. Ви тільки не здавайтеся.