Вона більше не кашляла й наче задрімала. Канре сиділа поруч, поправляла ковдру, виглядала пані Манно, котра все не йшла, обтирала лице хворої водою, знову поправляла ковдру, гладила руки й волосся. Потім знов обтирала лице. Потім клала холодні компреси. Знову виглядала пані Манно. Читала подумки молитви до всіх святих. Дивилась на свічку. Гладила руки Жюссі-Лючі. Рахувала дрібні квіти на манжетах її сорочки. Рахувала плями крові на підлозі. Поправляла ковдру. Поправляла волосся. Клала новий холодний компрес. Рахувала веснянки на лиці Жюссі-Лючі. Рахувала складки на ковдрі. Витирала плями з дощатої підлоги. Рахувала краплі воску, котрі стікали зі свічки.
Потім вирішила порахувати, скільки ударів за хвилину робить серце Жюссі-Лючі, і приклала вухо до її грудей.
Не пролунало жодного.
Поки Канре вслухалася в надії, що це ще не кінець, свічка востаннє яскраво тріпнула вогником, чмихнула і згасла. Дим неквапом потягнувся вгору і розтанув без сліду.
Коли Канре вивели у двір, уже світало. Світ здавався сіро-білим — нічний сніжок засипав усе, і його ще не встигли змішати з болотом на задньому дворі.
— Пий. — Пані Манно тицьнула служниці під носа великий кухоль з теплим вином. — До дна. І не розплескай мені.
Дівчина пригубила паруючий напій і обпекла язик. Вона вийшла у самій лише сукні, без хустки навіть. Проте холод, наступаючи на тіло, позбавляв його інших думок, окрім першого й найсильнішого бажання зігрітися.
Сліз зовсім не було.
Канре присіла на побитих сходах біля задніх дверей і поворушила сніг кінчиком грубої туфлі. Їй шалено хотілося порахувати щось, щоб заспокоїтися, й вона взялася за сніжинки.
Коли лік дійшов до сорок восьмої, на задній двір влетів Катлін і рвонув просто до Канре.
— До тебе гості! — випалив він. — Підйом, сонна мухо!
— Відчепися, Катлі, — вона відмахнулася від охоронця. — Ти що, не…
— Овва! Звідки вино? — Юнак зацікавлено зазирнув у кухоль.
— Скажи краще, які такі гості — та до мене? Ще і як сонце не зійшло. І давай лише без жартів.
— Ображаєш, Канре, ображаєш. — Катлінова щира усмішка свідчила про те, що він не чув ще про Жюссі. — Таж маестр! Маестр Прест приїхав. Велів тебе покликати. Притьмом! То я що — одна нога тут, друга…
— Який ще маестр Прест? — стрепенулася Канре, достеменно згадуючи, що ні слова про свій приїзд Жаррак не писав.
— А ти їх багато знаєш? — Катлі спритно вихопив келих з побілілих рук дівчини. — Таж білявий той. Ну, з ціпком. І що метр із вершком, а гонору, як у… — Охоронець прикусив язика, бо не вільно бовкати дурне про великих, хай і на задньому дворі.
Проте Канре однаково вже не слухала його. Вона підхопилася зі сходів, відігнула голі кущі, аби скоротити собі шлях, і припустилася вздовж дому, а тоді — вниз до воріт, просто по зів’ялих клумбах.
Розділ 15. Благословенні золотою гілкою
Жаррак був там — насправді.
Він стояв біля воріт, перемовлявся з Осваном. Коли помітив Канре — усміхнувся й пішов їй назустріч, накульгуючи. Втома на його лиці, непевність ходи й забруднений одяг впадали в очі. Але Жаррак Прест був тут — і цього досить.
Юнак клацнув золоченою застібкою під горлом і накинув на плечі Канре свій синій плащ.
— Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Зараз.
— Маестре, у нас… Святі, у нас померла від синьки служка. Тільки… щойно перед вашим приїздом. Я знадоблюся в домі. І коли маестра прокинеться…
— Зараз, Канре. Тітка спатиме ще годин п’ять. Ми встигнемо.
Дівчина зважила, як прозвучали ці слова, й погодилася. Врешті, можна розпитати все дорогою.
— Ти не бачив нас, — кинув Жаррак Осванові, минаючи ворота. — Ні ти, ні твій напарник. Поділіться.
Чаротворець вклав охоронцеві в руку кілька монет. Осван пробурмотів щось послужливе у відповідь, згинаючись у поклоні. Канре, котра віднедавна остерігалася сумирного з вигляду охоронця, могла лише уявити, які думки збудив у голові Освана Жарраків приїзд. Проте вона мала певність: маестрова щедрість посприяє тому, що охоронці триматимуть язики за зубами.
Тому дівчина щільніше запнула плащ і спробувала не відставати від Жаррака, котрий попри накульгування ледь що не летів вулицею. Сніг запорошував його плечі, й дівчина лише тепер вповні усвідомила, як шалено скучила за змогою просто бачити його.
— Що з твоєю ногою? — спитала Канре, оговтавшись від першого шоку й пересиливши звичне звертання на «ви» до маестрів, котре в’їлося в її мову надто сильно.
— Упав, — коротко відповів Жаррак. — Нам сюди.