Він кинув погляд на річку, враз потемнілу в обіймах снігових берегів, і звернув на широку вулицю, порожню в таку ранню годину.
— У місті давно синька? — спитав, напружено вдивляючись у порошу попереду, ніби очікував, що з неї вийдуть ворожі війська й кинуться в наступ.
— Зо два тижні, коли згадувати про появу перших хворих. Але Нижнє місто закрили лише цього вівторка.
— Гаразд… А та слуга, що померла…
— Лючі, — ім’я пурхнуло з вуст Канре. — Або Жюссі. Вона бувала в Нижньому місті. Мабуть, там і підхопила.
— Ти з нею поруч була?
— Так. — Дівчина зобачила, що кров на пальцях забилася під її короткі нігті. — Я була з нею всю цю ніч. І до того теж часом. Але маестра переселила мене в інший покій.
— Що ж… а браслет був при тобі?
— Так. Я не знімала його… Ні, лише один раз знімала: в аптекаря.
— Чому? — оторопів юнак.
— Хотіла обміняти на ліки, — сміливо заявила дівчина. — Якщо ти гніваєшся, що я так хотіла розпорядитися твоїм дарунком…
— Ні, святий боже! — заперечив Жаррак. — Тобі важко розгнівати мене бажанням врятувати чиєсь життя. Тільки я покладав на цей браслет надії: він мав би бодай трохи знизити сприйнятливість до синьки… Ось ми й на місці, — голос чаротворця втратив звичний запал, коли вони спинилися перед ворітьми. — Вітаю в домі Престів. Місцина похмура, але ми не затримаємося тут.
— Подай гарячу воду в мій кабінет, — розпорядився Жаррак до невпізнання сухим тоном, коли на вході їх зустрів спантеличений раптовим приїздом маестра, та від того не менш послужливий управитель. — Срібний набір інструментів. Очищений в окропі. Мій лікер. Заспокійливе на віннських травах. Чистих рушників. Щоб усе було на місці через десять хвилин. І щоб ніхто не наближався до східного крила. Я займатимусь складним чаротворенням — шум може стати на заваді. Нижча йде зі мною. Вона потрібна для експерименту.
— Слухаюся, маестре. — Управитель схилився в найглибшому поклоні, який дозволяла йому хвора спина.
Канре поспішила за Жарраком через півкруглий вестибюль, тоді сходами нагору. Дім одразу ж засвідчував славу великого роду: картини на стінах зображали воїнів і полководців, маестрів під прапорами королів Франу.
Віддалік Канре помітила дівчину, котра спиралася обома руками на бильця балюстради. Придивилася — й упізнала в тій Юонну. Волосся її вільно лежало на плечах, мовби зі сну — а втім, звідки їй ще бути в таку годину? Довга сукня й хустка на плечах ховали фігуру подруги, але Канре вдоволено помітила, що Юоанна не схудла — отож, має вдосталь їжі і, мабуть, гарно живе.
— Дай мені хвилинку, — попрохала дівчина і кинулася до Юонни. — Оце несподіванка!
Постать біля балюстради здригнулася, ніби її хльоснули по спині. Вона сіпнулася до колони і притиснулася до неї, а очима забігала по підлозі, мов шукала щось розсипане.
Канре підійшла й спробувала зазирнути Юонні в лице, але та відвертала голову і мружилася.
— Що з тобою? Поганий сон наснився? — здивувалася Канре, хоча розуміла, що ту служку, котру вона знала, не налякати жодним поганим сном.
— Не дивитися вгору, — шепіт став чіткішим. — Не дивитися вгору. Ні-ні-ні. Ні, маестро. Тільки не дивитися вгору…
— Це я, Канре. — Дівчина поклала руку Юонні на плече, але та стріпнула її, як сміття, закрила лице обома руками і побігла коридором геть. Її кроки відлунювали в тиші: дім Престів за відсутності господарів не поспішав прокидатися з першими променями зимового сонця.
— Ходімо, — озвався Жаррак, мовби не бачив довкруж нічого. — Своїй подрузі ти зараз не допоможеш.
— Що з нею? Юонна завжди була швидка на язик, а тепер ніби… ніби боїться всього.
— Може, так і є. Я не знаю, Канре. Батько забирав її з собою, і не можу твердити, але знаю, що доброти до слуг у ньому мало. Особливо до тих, кого він бере для себе. Зараз їй не допомогти.
— Юонна так жадала потрапити у ваш дім…
— Ходімо… — наполіг маестр, мовби за ним гналися, і вони піднялись ще одними сходами, вузькими й крученими, до невеликого коридору, де ховалися Жарраків кабінет та його покій, котрими чаротворець послуговувався з дитинства в ті рідкісні моменти, коли жив у цьому домі. Батько не торкав його кімнат, бо мав певність: молодший спадкоємець врешті тут оселиться.
Коли юнак відчинив двері, то за ними Канре перш за все помітила довгий стіл, на котрому вже парувала в порцеляновому тазику вода, рівною купкою лежали рушники, а збоку зблискували у світлі свічок пузаті карафки. І срібні інструменти, котрі неприємно нагадували їй причандалля лікаря.