— Що ти робитимеш із цим усім? — спитала дівчина, сторожко роздивляючись розкладене на столі.
— Я порушуватиму закон, Канре. І — прошу тебе приєднатися до мене.
— Вона справжня, — повторив юнак, роздивляючись крихітну гілку крізь збільшувальне скельце, оправлене кованим мереживом.
— Тебе стратять, якщо це так, — відповіла Канре, сьорбаючи гіркий лікер, котрий мовби пропалював зсередини. Те, що говорив чаротворець, важко було усвідомити й осмислити на тверезу голову.
Він говорив про золоту оливну гілку. Благословення вищих. Для неї.
— Це неможливо, Жарраку. — Дівчина опустила карафку на стіл і нахилилася над крихітною таємницею, шукаючи доказ своєї правоти. — Тобто… Маестри благословенні. Золота гілка під шкірою…
— Яку творять самі чаротворці. Яку наносять батьки своїм дітям.
— Так! Так, але — вищі вищим! Інших за таке вбивають!
— Ти коли-небудь чула, як виготовляють золоті гілки?
— Ні. Звідки? У передмісті, де я народилася, більшість досі вірять, що вони проростають самі.
— Це дуже складний процес, Канре. Дуже витратний. Дорогі матеріали, котрі готують алхіміки, і сам чар непростий. Існує відомство, котре опікується гілками. Їх виточують своїми силами чаротворці — для своїх спадкоємців та для спадкоємців алхіміків. Певну квоту має кожен, благословенний достатнім даром… Аби збіднілі роди все ж мали змогу дозволити собі цей знак, виготовлення гілок — під наглядом відомства, яке звітує напряму королю. Їх отримують саме стільки, скільки потрібно. Роблять невеликі запаси про всяк випадок та ведуть чіткі записи. Кожен знак вписано у звітні книги…
Алкоголь ударив у голову, і дівчина запанікувала:
— Боже, Жарраку, я ж чула ці пересуди про маестра, котрий пробував випекти гілку на шкірі своєї коханки, й вона вмерла в муках, бо він осквернив благословення…
— Канре. — Жаррак підійшов до неї, обійняв за талію і посадовив на стіл перед собою. — Вгамуйся.
— Але ж…
— Я певен, що ти й сама не віриш у всі чутки, які люблять квіткарки на ринку.
— Так. Гаразд. Не вірю. Але, Жарраку, якщо ти це зробиш, то нас уб’ють. Викриють, засудять і стратять.
— А ми нікому не казатимемо. І сховаємо мітку так, щоб вона не потрапляла на очі. Зазвичай її розташовують там, де важче позбутись, але оскільки ти не ризикуєш втратити руку на полі бою… Я заберу тебе звідси. Туди, де ніхто не знає твого минулого.
Дівчина похитала головою. Забагато складнощів, забагато неможливостей.
— Задля чого цей ризик? — перебила вона, сміливо підводячи очі на маестра.
— Бо я хочу захистити тебе від синьки.
— Тобто?
— Гілка — це не просто знак вищості. Вона — захист від синюшної міттги. Справді, Канре. Вона, а не міфічне рішення святих. Вона не дає нікому з вищих занедужати. Ось так. Нема ніякого благословення. Це велика брехня.
Канре роззявила рота і завмерла. У Жарракових очах тремтіли вогники страху.
— Тобто… Тобто всі-всі вищі виживають тому, що гілка… І якби вона була в Жюссі… І якби вона була доступна всім, то…
— Ні, Канре. Ні. Не вистачить і цілого війська чаротворців, аби виготовити гілки для всіх. Так не вийде. Не вистачить скарбів. А якби навіть грошей стало, якби гілки виготовляли невпинно, Канре, то люди мусили б стояти в черзі по них довгі роки — і всі чаротворці та алхіміки королівства тільки й мали б до роботи, що з ранку до ночі працювати над мітками. Люди помирали б, чекаючи своєї черги. А чаротворці вигорали б щодня, бо творення однієї цілої гілочки потребує більше душевних сил та чару, аніж ти можеш помислити. Тому кожен за життя має витворити лише кілька цих знаків — аби не випалити душу… Розумієш мене, Канре? Скажи, що так. Я розповідаю це, бо вірю, що ти зрозумієш.
— Так, — видихнула вона, хоч і не розуміла сповна.
Дівчина скосила погляд на крихітну гілочку, що коштувала більше, ніж тисячі життів. Хотіла б відказати, що все розуміє, та тільки батьки померли від синьки, Аннік померла від синьки. А цієї ночі Жюссі ще тримала її за руку і казала, що все буде гаразд… Але не сталось. І все — через те, що вони не мали однієї тонкої гілочки.
— Я не можу, Жакку, — здушено відповіла Канре. — Я люблю тебе понад усе. Але просто не можу.
— Можеш. — Жаррак спохмурнів і відсторонився теж. — Столиця охоплена пошестю. Якщо ти захворієш і загинеш — кому стане краще? Я не маю сили врятувати від синьки всіх чи негайно спинити війну. Але якщо вийде захистити твоє життя, то не відрікайся від цього так легко, Канре. Я отримав цю гілку в нагороду за перемогу в смертельній дуелі. Здобув — і посмів відмовитися від посади королівського чаротворця. Така відмова могла вже тоді коштувати мені всього. Не відкидай мою поміч, прошу. І не бери на себе важкості провини за те, чого ми не можемо змінити.