— Ні, Людо. Не після того, що ти зробив із Карою. Не хочу чути про ваші закони, коли вони позбавляють мене того, що мені належить.
У голосі маестри Альвіанні прослизнули нотки паніки, що, ніби льодова кірка, скували Канре на місці. Вона ловила слова уважно, розуміючи, що од того залежить її життя — вже певно. Проте було щось у минулому сестри, маестри й Жарракового батька, щось таємне й приховане. Воно не дозволяло дівчині сплести все докупи.
— Ти не вб’єш її. — Маестра різко, незвично для себе зірвалася з софи, кинула під ноги поламане віяло і взяла з круглого столика при вікні інше, розкішніше.
То була не прикраса, а чаротворчий артефакт.
— Поклади цяцьку, жінко, — в суворому голосі королівського слуги майнуло знущання. — Воно тобі щоб відбілювати шкіру і зафарблювати сиві коси, а не проти мене ставати.
— Ти не вб’єш її.
Маестра Альвіанні стала між служкою і братом та видихнула кілька слів — нитки чару штурхнули овальний столик під ноги маестрові Престу.
— Гаразд, можеш ламати власні меблі. Воля твоя. За мною — закони. Тому заспокойся, Юріт. Недостойно мені навіть діставати зброю в присутності слабкої жінки. Дай нам поспілкуватися з цією… другою Карою.
— Її звуть Канре. Вона у моїй владі.
— Ти диви. Навіть імена схожі. Гаразд. Маєш моє слово, сестро. Клянуся дружбою і нашою спільною кров’ю, що не вб’ю її. А тепер — де ми можемо поспілкуватися?
Людовік Прест наблизився до Канре і стиснув її плече так сильно, що вона засумнівалася в міцності обіцянки.
Проте, стоячи й тремтячи в покої маестри, дівчина розуміла, що тікати нікуди. Вона уявила впевненість на Жарраковому лиці, його горду поставу й усмішку, котрі завжди підбадьорювали її. Але в думках, як на зло, кружляли, мов у сніговії за вікном, зовсім інші, погані спогади.
— Роздягайся. Знімай усе.
Людовік Прест важко опустився в темно-зелене крісло і переплів пальці, очікувально дивлячись на Канре.
Вона скрижаніла: не можна знімати одяг! Там оливна гілка. У непримітному місці під рукою. У місці, яке нікого не цікавить. Маестрів, котрі хотіли її тіла, цікавив поділ сукні й те, що під ним, у вільготному пристанищі міжніжжя. Їхні пальці часто до болю стискали груди, м’яли їх, як тісто, — ніби в дитинному подиві та невірі, що таке тепло і м’якість можуть бути на тілі людському. Часом вони занурювали пальці в її волосся чи дихали в шию. Але місце гілки було безпечним.
Канре задерев’янілими руками потяглася до стрічки під горлом. Вона ніколи ще не знімала одягу перед маестром, котрий сидів навпроти, байдужно спостерігаючи. Повільні рухи лише відстрочували неминуче.
Паркет у холодній блакитній залі обпік стопи. Канре розв’язала стрічки на панчохах, і ті сповзли. Останньою була тонка спідня сорочка, котра зміїлася призбираним мереживом на високому комірі.
Але й вона впала на підлогу.
Дівчина інстинктивно затулилася руками, переступила через одяг і з опущеною головою спинилася просто перед Людовіком Престом. У голові не залишилося ні думки, ні емоції — тільки відчуття порожньої кулі, котра роздувалася, щоб луснути.
— Ти знаєшся на так званих жіночих замовляннях, на ворожбі чи приворотах? — спитав маестр Прест. — Відповідай правду.
Він не додав нічого погрозливого, проте Канре й без того розуміла: за спробу обману їй дістанеться ще гірше. Втім, у ній загорілася слабка надія, що Жарраків батько тут через щось давнє, щось пов’язане з Карою. І гілка в безпеці. Головне — не відкрити її необачно. Та вона така дрібна — може, й пощастить…
— Ні, великий маестре. Я не вірю в замовляння і не користуюся ними.
— Дивно. У жіноцтва зазвичай є глибока віра в такі дурниці, особливо у нижчих, котрим не сягнути справжнього чару… Тоді як ти обкрутила і мою сестру, і сина?
— Я не… не обкручувала їх, великий маестре.
Канре була й сама подивована тим, що панія заступилася за неї перед братом, адже останнім часом та обдаровувала її лише заувагами, ляпасами й морем роботи.
— Нехай ще Юріт Даль бачить у тобі віддзеркалення Кари. Але мій син!.. І через нижчу…
Рука чаротворця раптом торкнулася стегон Канре і пірнула між них упевнено й нахабно.
Дівчина заплющила очі.
— Не тут, — видихнув Людовік, відсмикуючи руку. — Тоді де?
Він підвівся з крісла, насилу віддер руки Канре від плечей і покрутив її, мов ляльку, оглядаючи з усіх боків.
Врешті його погляд знайшов почервоніння. Пальці чаротворця стиснули зап’ястя дівчини і задерли її руку вгору.