— Мій брат повідомив, що ви вже з’ясували з ним усе, — мовила маестра Альвіанні, коли після від’їзду Жарракового батька служка наспіх привела себе до ладу і повернулася до покою панії, бо навіть смертельне прокляття в грудях не скасовувало того, що коси треба укладати, а корсет затягувати. — Брат заявив мені, що це, бачте, державна таємниця — ваша з ним справа. І я не маю права — у власному домі! Не маю права втручатися! — Маестра Альвіанні вдарила віялом по бильцю крісла, у котрому вона вмостилася перед дзеркалом, щоб убиратися. — Тому, нещастя, я наказую тобі ніколи не згадувати про сьогоднішній ранок. Не хочу знати, що ти витворила. Не хочу знати, як тебе покарано. Не хочу знати нічого про твоє життя. Воно не турбує мене віднині. Можеш хоч утопитися. Тільки зроби щось зі своїм волоссям. — Маестрин погляд у дзеркалі ковзнув по обтятих косах Канре. — Якщо вийдеш, як зневажена повія, на очі моїх гостей, то я з тебе здеру шкіру і прожену геть. Маєш моє слово. — Панія випросталась у кріслі. — Ну? Ти тут до вечора стовбичитимеш, як садова статуя? Жюссі вирішила померти, ти — закам’яніти. Молодці служниці! Нічого не скажеш… Ворушися! — вискнула маестра й пожбурила за спину розписану трояндами щітку для волосся, котра поцілила в коліно Канре.
Дівчина мовчки підійшла до туалетного столика і взяла звідтіль чистий гребінець. Тоді акуратно розчесала коси панії й розділила їх навпіл: господиня забажала високу зачіску зі складним плетінням. Служка зробила рівненький проділ та перев’язала праву половину кіс стрічкою, щоб вони не заважали, поки вона поратиметься з лівою половиною.
Зв’язані коси оголили тонку шию маестри. На білій шкірі, від самих коренів волосся і вниз, аж до низького вирізу нічної сукні, спускалися дрібні сині плями з жовтими та фіолетовими облямівками. Перші ознаки синюшної міттги.
Частина друга
Розділ 1. Кінець
Маестра Альвіанні помирала від синьки.
У Нижньому місті від синьки помирали пралі й кухарки, торгівці й жебраки, у середмісті замикали крамниці, вікна завішували чи затуляли: знадвору перехожі бачили, що там біда, а всередині хворим не докучало світло, найменший прояв якого змушував очі сльозитися.
Маестра Альвіанні наказала не затуляти вікон. Вона чинила спротив самому фактові своєї хвороби. Мовби сині плями на шиї та спині були для неї невидимі. Коли вони заполонили руки аж до зап’ясть, маестра наказувала подавати їй тільки цупкі рукавички, крізь які не проступало навіть натяку на проблему.
Про синці не знав ніхто, крім Канре. А оскільки їй веліли мовчати, то плям справді мовби й не було.
Дівчина сама не могла повірити в те, що бачили очі. Бо синька завжди падає на нижчих. Падає карою за їхні гріхи.
Але маестра Альвіанні помирала. А Канре ховала на лівій руці золочену мітку, і — прокляття часоспалення, втілене в керамічному серці, невидимкою мостилося між її грудей.
Дівчина ні разу не зустрічала Жаррака після того, як він подарував їй гілку. Мала певність: батько покарав його, і це покарання ще довго ставатиме на заваді їхнім зустрічам. Проте потайки тішилася, що це так. Бо сама не могла осмислити вповні те, що сталось, і думала про прокляття та зміни, які воно принесе. Про смерть, яка тепер буде завжди поміж нею і чаротворцем. Смерть, яка ближчатиме від кожного дотику. Яку треба буде прийняти й замиритися з її близькістю.
На біду, від хвороби маестра Альвіанні стала ще дратівливішою, тому завалювала помічницю роботою вдвічі більше. Без другої служки в домі поважчало, проте наймати когось у розпал пошесті було все одно що шукати свіже яблуко в бричці гнилих.
Жюссі поховали наспіх. Канре написала «тітці Вів», що Лючі більше не зможе виплачувати свій борг. Проте жодної відповіді не отримала: хтозна, може, й «тітка» не виборсалася з лабет синьки, котра рідко полишала своїх жертв.
На подив усіх, хвороба відступила від кухарки. Лора все ще лежала в постелі, бліда і змарніла, з поплямленими руками й потилицею, але сліди стали слабшими, мовби розведена у воді фарба. Коли вони зникнуть, залишивши тільки найпримітніші плями, хвороба нічим не нагадуватиме про себе. А коли пощастить, то під час наступної пошесті вже й не підступиться, бо вона рідко била когось двічі.
— Чи не бажаєте послати по чаротворця з уміннями цілителя? — зважилася спитати Канре в один із днів, коли панія напівлежала при вікні і проти скупого зимового сонця дивилася на свої схудлі руки.