— Цілитель мені не допоможе, нещастя, — голос панії теж стоншав, ніби осінній листок. — І хай я буду проклята, якщо вістка про цю несусвітню дурницю вийде за двері спочивальні. Я — маестра Альвіанні. Хвороба не має наді мною сили. А тепер геть. Не вистачало ще, аби ти занедужала.
Панія повторювала ці слова, ніби замовляння. Раз за разом.
Канре була подумала, що синька справді покине господиню: та продовжувала приймати гостей, хоч і не виїжджала з дому, продовжувала дбати про те, аби виглядати якнайкраще, замовила нові туфлі й не злягала з гарячкою ні разу.
Проте за кілька днів виявилося, що видужання маестри таке ж оманливе, як і яскраві кола на яблуках щік, котрі вона виводила пензлем.
Того ранку Канре прийшла до покою, проте пані досі лежала в ліжку замість того, щоб звично споглядати парк і місто за вікном.
— Я вмираю, Канре, — повідомила вона і підняла до світла руку, побиту синіми плямами. — Я вмираю, і я помру. У мене більше немає сил підтримувати ілюзію, що нічого не змінилося.
Вона поплескала долонею по віялу. Артефакт лежав на ліжку, обсипаний порошками. Поруч валялися кілька крихітних баночок: чаротворчі суміші панія зберігала так, як і косметичну красу.
— Подай мені приладдя для письма.
— Давайте я спершу приберу. — Канре сіпнулася до розсипаних мішанок.
— Не руш нічого, — остудила господиня. — Ці порошки, нещастя, в дурних руках нароблять біди…
— Прошу мені вибачити. Я дозволила собі забагато.
— Це я дозволила тобі забагато. Моя помилка. Та що тепер…
Незадовго по тому, як лакей вирушив з посланням до Престів, в арку воріт влетів екіпаж зі знайомими гербами на дверцятах. Канре спустилася до головного входу. Серце стугоніло від страху знову зіткнутися з королівським чаротворцем, проте біля дверцят її зустрів похмурий Жаррак. Машинально кланяючись, Канре мигцем примітила, що юнак змарнів.
— Батько не зміг прибути, — мовив він. — Його немає в місті, як і братів. Ти повідомиш про це господиню чи краще мені одразу йти до неї?
— Прошу за мною, — видихнула Канре.
Щойно вони ввійшли в дім, минули вестибюль і піднялися сходами, чаротворець піймав дівчину за руку. Вона інстинктивно очікувала, що «подарунок» Жарракового батька озветься — болем чи бодай уколом, — проте керамічне серце мовчало.
Вона ж сама злякалася непереборної хвилі всередині, котра розкошувала від Жарракового дотику і всуціль ігнорувала той факт, що прокляття має зараз пожирати її час у пришвидшеному темпі.
Та Жаррак лише торкнувся вустами її пальців — і поспішив до тітки.
Дівчина дочекалася, поки двері за ним зачиняться, тоді приклала долоню туди, де під корсажем ховалося незриме серце. Від її дотику й помислу воно проявило себе — вишуканий уламок смерті. Канре опустила погляд на циферблат і обімліла: секундна стрілка відміряла навіть не пів хвилини — мабуть, стільки ж, скільки Жарракова рука торкалась її власної. Годинник зайнявся золотом — цього не ставалося з ним раніше. Тому Канре постановила собі добути клепсидру, котра відміряла б рівно-рівненько годину або й трохи менше, щоб вона завжди мала її перед очима й усвідомлювала час, який може бути з Жарраком. Про керамічне серце вона вирішила йому не розповідати.
Секундна стрілка сіпнулась і зробила крок назад. Золотаве світіння погасло. Зачаклована година, дрібку котрої викрав чаротворець, поверталась у звичне русло.
— Чи надовго твій батько поїхав? — спитала маестра, оглядаючи племінника.
За час, що вони не бачилися, той зблід, схуд, а шовковисте волосся приховувало синець на скроні. Сліди Людовікового виховання, певна річ. Або ж сліди Жарракової впертості, котрої світле дитя звідкись набралося більше, ніж личило б навіть при його статусі в суспільстві.
— Не знаю, тітонько. — Юнак примостився в кріслі біля ліжка. — Наказ короля…
Він потупився, пірнувши у власні роздуми, й на обличчі одразу ж проступила похмурість, котрої маестра раніше не помічала теж.
— А що ж Зимовий договір? Чи й на нього тепер можна покладатися не більше, ніж на слова офіційного Аль-Аканте?
— Я не маю відповіді на ваше питання.
Маестра помовчала. Коли вона стала почуватися гірше й усвідомила, що хвороба перемагає, ще плекала крихітну надію: великий і могутній Людо Прест нарадить що-небудь. Проте отакої — брат поїхав на заклик короля, та так зірвався, що не зайшов попрощатися. Крихітна надія обернулася попелом.