А от звернутися до Мерселлі з тайнописом він не міг. Тож, укотре випробувавши свої сили та знання й укотре наткнувшись на стіну, юнак запакував записник до листів Альвіанні й відклав їх до поїздки. Адже в Альтесштадті, крім таємничих соратників Гвеннана, чекала на нього й майстриня тайнопису, котру Жаррак називав матір’ю.
Канре з підозрою ставилася до почутого, хоча ці слова прозвучали вже двічі: радісно — від Жаррака, з непояснимим торжеством — від маестри. Та наказувала своїй помічниці забиратися геть із цього дому, з Івеліна та з Франу взагалі.
— Тебе звільнено, нещастя, — відказала маестра Альвіанні на всі питання служки. — Якщо завтра побачу в домі — не вагаючись накажу охороні викинути за ворота.
— Мені ж із міста не дозволять виїхати. Я слуга, а пошесть не вляглася.
— Залиш ці турботи моєму племінникові. Йому під силу вирішити таку дурницю, а поїдеш же з ним. Упертість Престів недооцінювати не варто — собі дорожче. — Маестра скривилася. — Та надішли листа нотаріусові, хай прийде завтра дати раду з паперами. На столі, — кивнула вона в бік стоса конвертів, — усі розпорядження. Моїми маєтностями займеться брат. Бо, чого доброго, Ілонна ще захоче собі й дім у столиці відсмикнути. Оце вже ні!.. Усі слуги отримуватимуть зарплату до закінчення пошесті й натомість дбатимуть про маєток, допоки він не відійде новому власникові. Рекомендації… — Маестра закашлялась і прикрила рота долонею. — Рекомендації для всіх теж є. Кращі, ніж вони заслуговують…
— Хто ж доглядатиме вас?
Канре дозволила собі це запитання, бо старалася зрозуміти, де криється підступ. Цілковита несподіваність того, що відбувалося, затопила її, як потік холодної води з цеберка, яке Кара любила з ранньої весни перекидати на голови молодших сестер, аби зробити їх менш податливими до застуд і синьки.
— Мене не треба доглядати, нещастя, — відрізала маестра і знову зайшлася кашлем, котрий залишив темно-червону росу на хустинці в її руці. — А тепер залиш мене.
Канре глибоко вклонилась і вийшла з покою ні в сих ні в тих. Усе ще очікуючи підступу чи помилки, вона спохопилася, що навіть не подякувала маестрі.
Дівчина м’яко простувала коридором, аби не порушувати тишу, яка слідом за нею котилася крізь півтемряву. Канре пригадувала недавні вечори гостин та бенкетів, коли з блакитної вітальні лунали сміх, цокання келихів, скрекотливий звук клавесина. Кухонні служки хихотіли, сьорбаючи маестрине дороге вино — по ковтку кожна — перед тим, як подавати до столу. Юонна кривилася, протираючи вікна в кінці коридору, переставляла квіти у вазах, ніби досвідчена декораторка, клацала язиком і нишком позирала на маестрів, котрі приїздили на гостину.
Канре пригадувала, як зранку бігала, готуючи одіж для панії, а та була однаково невдоволена — бути невдоволеною вдавалося їй найкраще. Хоча гості солодко заливалися про її красу, нові сукенки та бучні свята, маестра знала, що вони лицемірять, і сама лицемірила. Буркотіла, що краще б їй зайнятися справами. Та вона не мала справ направду. Адже була не з тих, кому личить мати справи, — тільки нескінченний потік розваг і задоволень, тільки краса довкола, тільки радощі.
Канре не пригадувала, щоб маестра будь-коли відкрито раділа. Вона була завжди невдоволена, нервова, гонориста… А чи була маестра Альвіанні щасливою? Служка ніколи не задумувалася про це.
Вона дійшла до кінця коридору і кинула погляд за спину: незвично тихий, темний, без єдиної свічки дім дихав присутністю інших людей та відголосами їхніх кроків і сміху. Протяг ковзнув по ногах — видиво зникло з ним.
Канре розвернулась і побігла сходами вниз: спакувати речі. Ні миті не сумнівалась у правдивості слів маестри, що завтра вранці та накаже Осванові й Катлінові викинути її надвір. Хоч і в самій сорочці до сну.
Уночі маестрі погіршало — синька любила душити своїх жертв із настанням темряви, мовби їй праглося для них найбільшої безнадії, бо при світлі дня завжди трохи легше.
Канре сиділа в узголів’ї ліжка й поправляла ковдру пані, проганяючи відчуття, що те саме вона робила і в ніч смерті Жюссі.
— Бачиш, яка я добра до тебе, — пробурмотіла господиня поміж мареннями. — Я все тобі дала, все… То чому ти не любиш мене?
Це питання з вуст маестри спурхнуло вперше, відколи Канре її знала. Таке відверте й тонке, багатогранне питання, котре стало клубком в горлі. Бо воно не мало лунати від господині. Бо маестра завжди наполягала: її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе.