І ось — до чого зараз це?
— Чому ти не любиш мене? — повторила хвора, болісно мружачись. — Я розбестила тебе, так. Сама… побавитися захотіла. Вигадала собі… забавку…
Канре промовчала про те, що людські життя — погані забавки. Проте вона вслухалася жадібно, боячись втратити нитку оповіді.
— Ти дуже на неї схожа… Я думала, що виховаю тебе… Так ховала від Людо… так запопадливо берегла, аби тільки він не… Ти-бо схожа на неї. І ось мені — кара за Кару. Аж смішно: кара за Кару!.. Чому ти не любиш мене? Ти мусиш! Я твоя маестра. Я тобі наказую… — Пані Альвіанні зайшлася новим нападом кашлю, вивергаючи слиз і кров на дороге покривало. — Скажи це! — Вона знавісніло зиркнула на Канре — так, що та злякалася.
Дівчина вчепилася руками в оберемок рушників на своїх колінах.
— Мені дуже шкода, що з вами сталася біда, — прошепотіла, пригадуючи, як ця висохла, побита синькою жінка зовсім недавно нависала над нею, обіцяючи вбити власноруч — за баночку рум’ян, котру сама ж і викинула.
— Скажи, що любиш мене, — наполягала маестра — звідки й сили взялися! — Я витратила на тебе… стільки часу! Ти мусила стати нею.
— Нижчим не вільно любити вищих. Так ви казали. Завжди.
— Не бреши мені, ти!.. Хвойда… — Маестра відкинулася на подушках, але її погляд усе ще пропалював служку. — Я не помру, доки не почую цього. Скажи, що ти любиш мене. Негайно.
— Нижчим не вільно любити вищих. — Канре спромоглася відірватися від вишивки на покривалі, котра приваблювала можливістю до ранку підраховувати дрібні квіточки. — Великий чаротворець Прест розповів про мою старшу сестру. Проте мені не стати Карою, маестро. Нікому не стати Карою. Я — Канре Арлі. І я люблю вашого племінника.
Дівчина інстинктивно очікувала лавини злості, проте пані повела очима вгору до балдахіна і після кількасекундного мовчання прохрипіла:
— Розсунь штори. І відчини вікно.
— Мороз, маестро.
— Знаю, нещастя.
Канре поволі підійшла до дверей, сіпнула штори в боки. Покій залило нічне світло. Місяць та сніг наповнювали все ледь зримим сріблінням, котре стелилося, скільки бачив погляд.
Вікно скрипнуло — повітря ввійшло в покій, виносячи з нього важкий дух, котрий стояв тут до того.
— Столиця красива. Їй хоч синька, хоч кінець світу, — пробурмотіла хвора.
— Згодна, маестро.
— За те, що ти мені тут сказала, тебе вб’ють, Канре.
— Знаю.
— У тебе ніколи не буде спокійного життя.
— Знаю.
— І його це теж занапастить.
— Це його вибір.
— Така, як ти, не мала права й подивитися в його бік.
— Але це вже сталося.
— Зачини вікно. Штори залиш.
Дівчина слухняно натиснула на ручку замерзлими руками.
— Тепер іди, Канре, — голос пані танув у повітрі, як зимове сонце. — Мені не потрібна твоя допомога більше. Смерть не потребує укладених кіс і затягнутого корсета. Хоч за це їй дяка…
Дівчина схилилася в поклоні й прошепотіла:
— Тієї ночі, коли у вас гостював панотець Фільон… Коли він порізав мені ноги, а ви ввірвалися до покою, шарпнули його й виволокли геть… Я була безмірно вдячна вам тієї ночі, я була ладна боготворити вас.
— Що ж… і це краще, аніж нічого. Прощавай, нещастя.
— Прощавайте, маестро.
Щойно забринів світанок, Канре вийшла до воріт, несучи в одній руці клунок з речами: їх виявилося мало, а валізи в неї однаково не було. Темна сукня, кілька пар панчіх, старі листи з дому, та ще пара хусток, та ще баночка з порошком Гвеннана, котру вона таки забула оддати Жарракові. І серветка з білими квітами, яку Жюссі не встигла закінчити. Канре хотілося мати щось на згадку про молодшу служку.
Вона одягнула плащ із гербом Альвіанні навиворіт, аби сховати візерунок, бо їй уже не годилося його показувати на людях. Звільнена — то звільнена.
Попри втому й гіркоту її опанувала трепетна радість од того, що покидає цей дім.
На воротах зустрів заспаний Осван, білясте волосся котрого настовбурчилося з одного боку, мовби він закимарив, спираючись просто на арку при в’їзді до маєтку. Хоча насправді він узимку ночував у халупці побіля воріт.
— Овва! А куди це ти так зрання летиш?
Радісний голос втішив Канре, бо їй не хотілося прощатися з охоронцем злими словами. Вона вийшла на світанні, аби не розбудити нікого й не пояснювати їм усе. Маестра суворо заборонила відкривати будь-кому хоч словом те, що вона відправляє… чи то пак відпускає свою помічницю з молодшим Престом — і в самісінький Альтесштадт.