Тож дівчина привітно схилила голову, вітаючись із Осваном.
— Панія звільнили мене, я йду на роботу в інший дім. Про це вже домовлено… Спасибі тобі за все! — кинула вона й поспішила минути ворота.
— Таж як? Таж куди!.. А пошесть? Боже, Канре!
— Усе добре, Осване. Не тримай на мене зла.
— Та якого зла, Канре…
— Бережи себе. І Катлі. І Лору та пані Манно.
— Ну куди ж ти підеш?.. Бодай скажи. Аби я знав. Коли що…
— Я напишу. Обіцяю. Бувай, Осване. Бувай.
Канре востаннє усміхнулася до охоронця і, не озираючись більше, пішла вперед, хоча сніг, який з ночі засипав вулицю, ускладнював їй кроки. Спочатку почувала кипучий сором од того, як, немов утікачка, покидає їх. Утікачка, котра одна має захист від синьки. Нічим не заслужений — просто дар. Проте за кілька хвилин вона піймала себе на думці, що не почувалась ніколи легшою і вільнішою, ніж цього морозяного ранку в місті, охопленому страшною пошестю, коли йшла до маєтку Престів, покинувши все знайоме й рідне заради чогось нового.
Розділ 2. Віннська Іскра
Прапори, які вивищувалися на шпилях і флагштоках у сірому ранковому небі над Івеліном, зникли з-перед очей. З ними залягли на дно й сумніви. Канре подобалася дорога, а що мандрувати випадало рідко, то зараз вона з інтересом визирала крізь шпарку у віконних занавісках, розглядаючи заховані під снігом поля й чорно-сіре гілляччя, яке пнулося до неба ламаними лініями. Вона одягла рукавички, бо завважила, що золота година починає цокати, лише коли її оголена шкіра стикається з Жарраковою. Тож прокляття часоспалення милостиво дозволяло тримати чаротворця за руку, поки між ними є два шари чужорідного матеріалу: цупка біла тканина її рукавичок та м’яка темна шкіра Жарракових.
— Як батько відпустив тебе до Альтесштадта? — спитала Канре, згадуючи, з яким твердим переконанням глава Престів недавно повідомив їй про місце, котре його син мав посісти в ієрархії чаротворців Франу.
— Він і не відпустив. — Попри усмішку юнака, щось небезпечне ковзнуло в його погляді. — Зате матір моїм переїздом втішиться. Власне, за законом, усі її діти мали залишитися в Івеліні й битися за Фран. Але моя матір — із надто впливового та могутнього роду. Тож, згідно зі шлюбним контрактом, майбутніх спадкоємців поділили між Франом і Вінном.
— Нагадує поділ маєтностей…
— Так і є. Поділ цінних речей. Ми — речі, зброя… — Чаротворець відвернувся до іншого вікна й продовжив стиха: — Не буду переповідати тобі всіх перипетій сімейних трагедій Престів. Проте батько розірвав контракт, звинувативши мою матір у тому, що вона… начебто навмисне позбавила його ненародженого спадкоємця. Матір по тому забрала мене і втекла додому, в Альтесштадт. Врешті її родина натиснула, тому Прести і Рейзенштейни домовилися, що я житиму у Вінні до того, як увійду в силу, часом навідуючи франський дім. А натомість отримаю родинний артефакт герцогині і знання віннських чаротворців, котрі, як батько сподівався, компенсують нестачу сили. — Помовчавши кілька секунд, юнак додав: — Я не тікаю, Канре. Та Аль-Аканте не рушить уперед під час пошесті. А у випадку війни… що ж, побачимо. Річ у тім, що павутина може сплітатися гірша, ніж ми маємо на думці зараз. Я дуже сподіваюся знайти у Вінні відповіді…
Дорога стелилася вперед, повз незнайомі дівчині села, руїни сторожових веж, котрі втратили своє значення, коли кордони Франу розширилися, понад річками, які, сковані льодом, сіріли й відблискували у сонячних променях. Часом розмова плелася, часом стихала, заколисана розміреним стукотом коліс.
— А що ж робитиму я? — спитала Канре, коли знову заговорили про Вінн. Адже на хвилі невіри в те, що її справді чекає переїзд, дівчина не знайшла часу складати плани.
— Я представлю тебе матері. Розповім їй усе, що необхідно. Ти зможеш жити в маєтку. Однаково після смерті материних батьків вона там самітницею — зовсім як моя тітонька.
— Чи вийде мені влаштуватися туди на роботу? — природно поцікавилась Канре, бо не думала, що попри маестрову прихильність герцогиня Генріена Віннська забажає терпіти у своєму домі таку гостю.
— Це виключено, — Жаррак похитав головою. — У тебе є оливна гілка, коли на те пішло. Я представлю тебе товариству як… скажімо, високорідну з півдня Франу, з дрібної родини, стертої війною Роаля.
— Не смій. — Канре пригадала погрози старшого Преста. — Гілка повинна залишитися таємницею. Нас обох стратять, якщо обман викриють. А дізнатися, що історія «високорідної з півдня Франу» — це суцільне повітря, можна і без чаротворчих сил. Манери, мова, вигляд!