— Моя матір, як і батько, не зацікавлені в тому, щоб їхню цінну зброю стратили. Та і з гілкою на тілі менш обачно залишати тебе в стані слуг. Ти так не вважаєш?
Дівчина позирнула на юнака довгим, уважним поглядом, запитуючи себе, чи ж не тінь Людовіка Преста зараз майнула на Жарраковому обличчі. Кілька секунд керамічне серце припікало між грудей. Та воно не давало відповідей.
— Вітаємо вдома. Ми не чекали вас так швидко, маестре Гайраку, — повідомив управитель у дверях, схиляючись навпіл у поклоні.
Зі скрипучим віннським акцентом Канре зіткнулася вперше, тож звучання Жарракового імені здивувало, й вона ледь не забула про своє завдання: дивитися прямо і не схиляти голову.
— Але, маю надію, мій покій не віддали під гардероб матінки, котрий росте швидше, ніж ціна на запалювальний порошок? — усміхнувся юнак і швидко роздав розпорядження щодо спочивалень. — А де пані дому? — спитав він, і в голосі теж проскрипіли ноти, відмінні від франської м’якості. — Я написав їй про приїзд напередодні…
— Маестра зараз відсутня, господарю. Справи дуельні.
— Заступницею?
— Ні. На тому тижні її викликала пані Мюллхар. Утретє за сезон.
— Чудово. Отже, вона втретє за сезон розгромить любу кузину та повернеться додому в гарному гуморі, — хмикнув Жаррак, розстібаючи плащ. — Проходьте, маестро, — звернувся він до Канре. — Заждемо, поки моя шановна матір повернеться з черговою перемогою. Тутешні пані так розважаються, не дивуйтесь. А поки що пообідаємо з дороги. І хай подадуть чаю, Густаве. З домашніми наливками. У малу вітальню. Зігрітися кортить шалено.
Канре обхопила обома руками чашку. У просторій вітальні, світло-сині стіни котрої пнулися вгору, панував ранковий холод. На нього дівчина могла б списати свої дрижаки, хоча насправді її опанувало хвилювання. Вона сторожко спостерігала, як хрускали поліна в каміні, як слуга розставляв на круглому столі чашки й цукерниці, ложки і дрібні блюдця. І цілу тацю з випічкою, від аромату котрої замлоїло одразу ж. Останньою слуга поставив біля чайничка напівпорожню пляшку, де бовталася бурштинової барви рідина.
— Домашня, — з півусмішкою повідомив Жаррак.
— До чаю?
— А чого ж ні? У Вінні ходить така примовка, що в доброму домі повинен бути вогонь для кожного, нічліг для гостя й наливка для гарного товариства. — Юнак дістав скляний корок із пляшки і хлюпнув трохи до обох горнят. — Зігрівайся. І ні про що не турбуйся.
Намагання Канре ні про що не турбуватися розтанули, щойно повернулася герцогиня. Про її прихід сповістили кроки внизу, а тоді крик: «Ліселло!», який, здавалося, міг розітнути дубові двері.
— Ліселла — це служниця матері, — повідомив Жаррак, підводячись. — Вийду-но я першим… привітаюся.
Він обтер руки, поправив жакет. Проте не встиг наблизитися до дверей, як вони відчинились і туди шугнув вихор. Принаймні вихором здавалася ця маестра в перші кілька секунд. Світле, як у Жаррака, підкручене волосся розсипалося по плечах, і лише дві коси над чолом не давали йому падати на лице жінки. Густо-синій жакет розстебнувся, бо йому не ставало кількох ґудзиків. А з-під нього шурхотіла вся у складках, тепла, теж густо-синя спідниця, розідрана над правим коліном. Канре за звичкою потупилась, аби не зіткнутися з поглядом герцогині, проте встигла завважити на одязі жінки кров, котра вже потемніла.
— Гайраку! Дитя моє невгамовне! — Маестра кинула на один стілець свій артефакт, на другий — плащ, на стіл — рукавички і тоді подряпаними руками взяла лице сина та поцілувала його в обидві щоки.
— Ви перемогли, матінко?
— Ще б пак! Мюллхарова жона довго думатиме, перш ніж наступного разу бовкати дурниці в товаристві, де буду я! — випалила маестра Генріена і тут помітила у кріслі біля каміна Канре, котра обіймала чашку, мов щит. — Гайраку, годиться представляти гостей. — Маестра підійшла до каміна, шурхочучи подолом сукні. — Вітаю в нашому домі. Я його господиня, Генріена Рейзенштейн, герцогиня Віннська.
Канре змусила себе підвестись і — найголовніше — підвести погляд на лице Жарракової матері. Та дивилася на неї чіпкими синіми очима й вичікувала.
— Я… Дякую за теплий прийом. Мене звуть Канре Арлі.
Дівчина вмить забула, що ще мала додати за їхньою з Жарраком вигадкою.
Проте маестра Генріена примружилася й відказала стиха, з погрозою та насмішкою:
— Не треба, Канро. Не треба цього сорому. Гайрак уже попередив мене про ваш приїзд. І достатньо прозоро оповів про тебе. Тепер я очікую дізнатися деталі. Деталі ж будуть захопливими, так, сину? — Вона рвучко повернулася до Жаррака і зірвала з шиї поплямлену кров’ю хустину. — Починай.