Паніка. Паніка. Паніка.
— Жарраку, справді.
Канре спробувала відштовхнути його — і вдалося. Чаротворець відпустив, здивований її напором, але усмішка на його лиці застигла.
Дівчина схопилася з постелі, підняла з підлоги халат і закуталася в нього, мов у броню. Вона минула обидва покої чаротворця, тоді повернулася до свого, меншого, але дуже ошатного і вийшла на балкон. Мороз вкрив усе срібною кіркою. Голі ступні горіли. Канре тіпало від страху.
Вона намацала потрібне місце.
Керамічне серце блискотіло золотом. Стрілка завмерла. Вона мала ще сорок хвилин.
Проклинаючи свою паніку, дівчина швидко розвіяла прокляття і так само швидко повернулася до маестрової спочивальні та пірнула під теплу ковдру, котра збилася вбік під час любощів.
— То що це було? — негайно запитав Жаррак. — Я тебе… Я зробив тобі боляче?
— Ні, Жакку.
— Але ти зірвалася так, мовби…
— Тс-с… — прошепотіла дівчина, прикладаючи палець до його вуст, розчервонілих і порепаних від морозу. — Тихо, любове моя. Мені просто трохи примарилося…
Вона подалася вперед і, щоб убезпечити себе від подальших розпитувань, впилася в губи чаротворця, надміру гостро відчуваючи кожну мить поруч із ним.
Годинник зацокотів знову.
Жарракові погано спалося.
Канре втекла до себе — це трохи зіпсувало йому настрій, адже звик, що навіть у маєтку маестри Альвіанні дівчина любила розкошувати обіймами до моменту, як засіріє світанок. А тут, у його домі, без загрози за спиною, вона мовби силкувалася віддалитися. Врешті він списав усе на втому з дороги й потрясіння через стільки змін. А може, й матінка доклалася до похмурого настрою Канре…
Юнак тихцем вбрався і спустився вниз, де на столику біля дверей уже лежала ранкова пошта. Конверти, прикрашені хитромудрими візерунками, призначалися матері, певна річ. Жаррак сподівався, що знайде серед пошти й газету, але тієї не було. Він поморщився і спробував пригадати, який же нині день — у вихідні газет не друкували.
Довгастий конверт із чорною каймою випав з-поміж запрошень. Жаррак підняв його і помітив на звороті герб дому Альвіанні. Тоді розірвав конверт і знайшов усередині скупий, офіційний лист, у котрому нотаріус повідомляв: «Ранку 17 грудня, о 6 годині, через непоправну хворість відійшла в засвіття вельмишановна маестра Юріт Даль Альвіанні, 43 літ від роду, незаміжня. Поховання відбудеться, як забажала покійниця, без гостей і згідно з розпорядженнями, на цвинтарі Кьору 19 грудня. Затим, що покійниця не мала прямих спадкоємців, набутки відповідно до її заповіту належить розділити між родиною. Цим листом сповіщаємо, що частку з продажу маєтностей маестри Альвіанні в розмірі однієї десятини отримає її трирідний племінник по братові Жаррак Етель Прест. Про розмір цієї спадщини сповістимо по весні».
Печатка, розмашистий підпис.
Жаррак склав листа й поплентався до себе нагору, пригадуючи останню розмову з тітонькою. Він силкувався зрозуміти, як міг випустити з уваги таку важливу річ. Як міг, заскочений зненацька її проханням забрати з Івеліна Канре, не запідозрити нічого. Маестра Альвіанні вмирала, коли він завітав до неї. Вона лежала в постелі не тому, що хотіла поніжитися в теплі. Вона відпустила Канре не тому, що остерігалася синьки.
На порозі свого покою чаротворець застав дівчину — тій, здається, теж не спалося. Вона сиділа біля вікна. У світанковому світлі фігура з розметаним волоссям й у напівпрозорій сорочці здалася Жарракові примарою, котру можна розвіяти дотиком.
— Доброго ранку. — Юнак смикнув губи в усмішку. Конверт у пальцях видавав його — Канре вже озирнулась і запримітила чорну кайму. — Це від нотаріуса тітоньки, — пояснив Жаррак, і зблідле лице дівчини дало йому відповідь. Адже вона була помічницею своєї маестри. Адже супроводжувала її від ранку до вечора… — Ти ж знала, що вона хворіла, правда?
— Мені не вільно говорити про це. Пані наказала.
Чаротворець кинув листа на тумбу при дверях і наблизився до вікна.
— Немає більше твоєї пані. Вона померла. Чому ти не розповіла мені?
Дівчина вхопилася поглядом за скатертину, на котрій можна було підраховувати візерунки. Проте руки чаротворця вирвали її з цього рятівного заняття, стиснувши обидва плеча
— Канре, чому? Будь ласка, скажи мені.
— Ти б нічого не вдіяв.
— Гаразд. Із мене цілитель ніякий. Але є ж Мерселлі.
— Мерселлі би теж нічого не вдіяв…
— Я не розумію тебе.
— Маестра усвідомлювала, що робить, тому хотіла, аби ніхто про це не дізнався. Вона, Жакку, померла від синьки.