Розділ 3. Зброя в руках твоїх
Почаювати з гостею, котра прийшла до маестри Генріени, Канре погодилася суто з нудьги. Незнайомий дім і відсутність роботи навалилися потоком в’язкого вільного часу, котрим дівчина ще не навчилася розпоряджатися.
Герцогиня мала надто насичене життя, аби бавитися з небажаною гостею, якій і так з добрості вділила кілька сукенок, що їх вшила Ліселла. Жаррака теж не було: пішов чи то у справах, чи то побачити друзів. Дівчина зі страхом очікувала вечірньої розмови про обставини смерті маестри Альвіанні. Аж тут до Рейзенштейнів зазирнула пані Ріхгер — і Канре вирішила, що дурницею буде уникати спілкування.
— А ви маестрові Престу ким будете? — спитала гостя ледь не з порога, після церемонного вітання і кількох беззмістовних фраз про погоду (мороз, чи не так, любонько?) і про мандрівку (довго їхати сюди й дороги погані, еге ж?).
Жінка мружила розкосі очі, які робили її схожою на лисицю.
Канре відповіла, що мусила:
— Я, пані Ріхгер, просто супутниця в мандрівці. Ми з паном Престом познайомились у його родини в Івеліні, а відтак він люб’язно запропонував мені відвідати дім герцогині Рейзенштейн. Я сама з півдня, а там зими майже немає. Тож така люб’язна пропозиція не могла не зацікавити.
— З півдня! — зойкнула гостя, прикладаючи руку до грудей. — О, повідайте мені, любонько, а що ж там на півдні нині коїться? Що каже Аль-Аканте?
— Про це вам краще у пана Преста спитати. Йому довелося побувати аж на лінії фронту. Можливо, і сюди долітали новини про його перемоги. Що ж до мене, то я знаю лише те, що друкували в газетах. Я покинула Лалаку і перебралася до столиці задовго до початку конфлікту.
— Воно й добре, що ви з півдня поїхали. Неспокій там, така непевність. Про мене… ви не ображайтеся, але про мене, що лірці, що франці одне одного варті, бо… — Гостя не закінчила речення й махнула рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. — Вічно там щось поділити не можуть. І що — клапоть кам’янистих земель біля моря? Ще й чула, що там пошесть зараз.
— Так, дійсно.
— Нижчі мруть — сотнями, тисячами, кажуть… Співчуваю вам, певна річ. Стільки проблем через ті пошесті. Умирали б лише по селах — було б легше, а так колись моя гарна модистка підхопила болячку і згоріла за день-два.
— А ви бачили, як умирають від міттги?
— Ой, та ні. Я дуже чутлива натура. Мені не можна на таке дивитися.
— Так. Чутливим натурам справді краще того не бачити.
— А ви що… — Очі гості звузились, а голос зійшов на шепіт: — Ви бачили?
— Кілька разів.
— Он як… — Маестра на мить мовби знітилась, а тоді стенула плечима: — Дуже неприємно. Я б наказала всіх хворих вивозити в нижчі райони. А ліпше — взагалі геть із міста. Пошесть, звісно, потрібна й корисна, але вона надто заважає життю, ви так не вважаєте?
— Справді. Біля нашого дому крамниця з марципанами закрилася, — відказала Канре умисно байдуже, випробовуючи, наскільки далеко може зайти пані Ріхгер.
— Отож-бо, бачите, — пожвавилася та. — А якби всіх хворих одразу вивозили, менше зарази розповсюджувалось би в наших із вами домах. Та хіба Сонцесяйний Кловіс за те думає!..
— А куди їх вивозити? — Дівчина нагадала собі, що мусить бути на боці вищих у цій розмові. Просто мусить, хоч як їй хотілося сказати щось ущипливе.
— Ну, то вже вашій владі видніш. Тим, хто цим опікується… Хто це пробуджує, той хай і пантрує далі, як поладити з пошестю, — пробурмотіла пані Ріхгер і стрибнула до іншої теми: — А ви, любонько, до балу Зимової Фортуни ладитеся?
— Я ще не думала про це, — чесно відказала дівчина, змушуючи себе відірвати погляд од віяла, а думки — від слів про синьку. Мовби хвороба слухалася когось, ха!
— О, ви прийдіть, прийдіть! У нас це найбільші зимові фестини. Маестр Прест вас, певна річ, запросить. Ви будете йому милою супутницею, хоч і нікому не знайомі тут. Але в нас, повірте вже моєму досвідові, на це не зважають. Головне, яка ви з лиця. А ви з лиця — викапана франка! Тутешні маестри, простіть мені святі, усі такі трохи розтелепи. Брови набурмосили, коси туго посплітали. Ні тобі якої легкості, ні стилю… За часів моєї молодості хороша мода була. Нині все таке недолуге. Не дивина, що маестр Прест вас собі привіз. Викапана франка!
— Я і є франка. — Канре стрималась, аби не спитати, що означало «собі привіз».
— Отож-то! — Пані Ріхгер заповзято кивнула, мовби отримала надважливу відповідь.
— Пані Адаліно? — Жаррак зазирнув до вітальні й, на щастя, нічим не видав свого здивування, що тут і Канре. — Вітаю вас.